Так бракує твоїх вітамінів: ніжного голосу, ласкавих слів, щирої посмішки, незабутнього поцілунку. Ти так просто сказав, що це все був самообман, ми - друзі.
Але все одно до мене не байдужий, а я дурію від мовчання, від того, що не кажу "скучаю", "цілую", від смайликів, від тремтливого чекання твого дзвінка. Все мовчить.
"Привіт" - "папа" - слова, що терзають душу, що царапають відчуття чорними і білими кульками зустрічей.
Я їх не викидала, зберігаю на шиї твій аромат, а сльози намазую на хліб, він впитує страждання.
Ура! Ти подарив цукерки, але знов не ті, я ж не люблю з чорносливом.
Так і не навчився грати футбол, краще я заб'ю гол, щоб залишитись спомином.
Не видаляй мій номер, я подзвоню колись.
Давай разом напишемо книгу про благодійність відстані під назвою "Друзі".
Я люблю твою правду і тебе, дуже.
Мій.
Найкращий.
Твоя.
Незабутня.
Друзі.
