Наш приземлений розум ніяк зрозуміти не хоче
чорноти нескінченність - це грізне мовчання над нами.
Але знову і знову вона нас хвилює і манить,
ніби ми нетутешні, а з тої далекої ночі.
Ні кінця, ні початку - несхибна розміреність часу.
Лиш політ у нікуди й ні звідки, без коми і крапки.
І розлякують коні миттєвості загнаним храпом,
На Чумацькім шляху сріблом напорошивши зірчасто.
Там вчорашні секунди - уламки хвилин, як непотріб,
антисонце - гігантська діра пережовує їх у минуле.
Щоб у новім житті немовляти душа не пімнула,*
і з нуля починала це пекло життя. Уже вкотре.
Непрокліпнувши, ми стоїмо перед чорним квадратом,
перед надгеніальністю чорних глибин макросвіту.
розриваються шви від напруги у пам"яті - звідки
це пізнАванності відчуття, передбачення втрати...
*Пімнула (діалект)- згадала
Як на мене у рядку На Чумацькім шляху... мало б бути напорошивши, чи я помиляюся?.. Дуже гарно написано і дуже близько мені (може ми з Вами з однієї галактики?..) Я теж, іноді, вийду вночі на балкон і дивлюся у цю "чорноти нескінченність"... Лягло на душу.
Славомир відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...і я, і я, і я підтримую Слоника!(попередній коментатор ), бо справді сильнезно...от тільки останній катрен - там справді має бути"пред надгеніальністю", чи таки "пЕред"? Бо ритміка трохи збивається, певно, одруківка ?
Славомир відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Галю! Одруківку виправив.Ніби і переглядаєш, первіряєш, а щось вистрибне.