Закульбабилася весна на зеленому моріжку,
Маленькими сонечками, жовторотими діточками,
Усміхаються вони сонечку -мамі на бережку,
Кивають усім голівками, китицями- квіточками.
А прокинувшись з просоння, чепуряться на осонні,
Вмившись росою на світанні, п'ють, мов вино, сонця прану,
Ховаючи від вітру свої причепурені скроні,
Одягають золототканну, смішну куделю-панаму.
Коли йде спати, кудись за обрій, їх сонечко-мама
То вони закривають свої парасолі й спочивають...
Милують наші очі, капелюшки між споришами,
Весна дарує нам насолоду, сама їх й вишиває.
Прилетіли метелики й рій турбулентних джмеликів,
Задзижчали , ласунчики жадібні, мов ті гвинтокрилі,
Сіли на кульбаб куделі, напилися з їх глечиків
Сонячного меду, тремтячі вусами, щоб бути в силі.
А ми ж бо, порадіємо цій вишуканій природі,
Гарному весінньому сонечку, килимам цим шовковим,
Вдихнемо аромат, ще нескошених трав при нагоді,
Віддамося солодким почуттям, чарівним і святковим.
чарівна Ваша лірика, Наталю, бо відчувається безмежна закоханість -радію вашим ЛГ!
як на мене, то замінила б *зонтики* на парасольки.
З пошаною, Світлана.
Зачарували мене цією кульбабовою рапсодією! 
Я теж радію ЛГ і хочу, щоб вони були ще вишуканіші та ще більш любили нашу рідну і таку гарну й дивовижну природу! 
