І от тепер мені нема чого сказати...
Це не безвихідність, чи каламуть думок.
Я, просто, розучилася читати
сценарії, що пише добрий Бог.
Моя душа!...Сама усе чудово знає!
Як швидко залишилася одна, та...
мені не дивно. Несподіванки немає.
Це, власне, найстрашніша сторона.
І що тепер залишилось?
Чекати?
Плекати?
Звикати?!
До нового і нестерпного життя?!...
Так тихо, але хочеться кричати!
Зникати...
Разом з оцим мерзотним відчуттям.
Все кануло...у чорну прірву болю
і, як не дивно, жалю,
що випав із дощем.
Я більше не заговорю з тобою.
Скоріш за все - нажаль.
Лишусь примарним днем.
Чому мені так порожньо й спокійно?
Ця суміш - вибух! Шлях до забуття.
Це як стоїш на грані божевілля,
свавілля,
це як по інею йти без взуття...
Це мучить. І не дозволяє вийти
з замерлого,
похмільного
буття.
Різниця в тому, що мене ти любиш,
а я тебе - кохаю. Як життя.
Я хочу! Хочу розбивати вікна,
і плакати по ночі в подушки,
і істерично скалити всім ікла,
я звикну!...
Всі дні такі нестерпні і важкі.
Як злодійка, як нишпорка простежувати,
Стирати номер вже напам`ять вивчений...
Це більше, ніж смертельна, і бентежна,
приречена на вічність порожнеча.
Вже краще не люби мене! Залишусь
останнім попелом в твоїй свідомості.
А поки - я одна посиджу в тиші.
В своїй незаплямованій
вагомості.
