5:59. Як завжди. Можна було і не дивитись на годинник. Вже багато років Софія прокидалась саме о цій порі, за хвилину до того, як задзвонить будильник. Ніколи не дозволяла собі поніжитись, вставала одразу, як солдат по тривозі, не даючи будильнику жодного шансу. Мабуть, і не чула ніколи його настирливого деренчання.
15 хвилин ранкової гімнастики, контрастний душ, вівсянка на воді, яблуко і зелений чай без цукру. На черзі – ретельний макіяж, зачіска і один з ділових костюмів. Ніяких прикрас чи біжутерії, мінімум аксесуарів. Єдина дозволена розкіш – крапелька французьких парфумів. Нічого зайвого. Цей девіз можна було написати на гербі пані Тарнавської, якби той у неї був.
Нічого зайвого не дозволяла собі Софія Андріївна ні в побуті, ні в почуттях. Більше 30 років мешкала в двокімнатній квартирі дев’ятиповерхівки, але ні з ким навіть не потоваришувала. Не «ставала на балачки» з сусідками, не ходила в гості, нічого ні в кого не позичала. А до неї й поготів ні в кого навіть думки не виникало за чимсь звертатись.
Так само на роботі. Працювала в міському архіві. Прийшла туди одразу після університету, досі в трудовій книжці – єдиний запис. Зараз Софія Андріївна – старший науковий співробітник. Пам’ятає всіх керівників, які часто змінювались протягом майже сорока років, знає кожний документ, кожну книгу, більшість формулярів картотеки виписано її чітким каліграфічним почерком. Вона відчувала свою приналежність до довжелезних полиць, чіткого розташування томів, напівтемряви книгосховищ – ніби народилась тут і тут мало завершитись розмірене обертання стрілки її хронометра. От тільки після 55-ти років хронометр ніби пришвидшив свій хід: Софія Андріївна щодня з острахом чекала, коли її «попросять» на пенсію. Спитати прямо вважала нижчим своєї гідності. І хоч молодь не дуже прагнула стати працівниками архіву, пані Тарнавська розуміла, що за нинішнього безробіття такий час неминуче настане.
Ніхто нічого не знав про особисте життя Софії Андріївни, підозрювали, що його в неї просто не було…
Рівно о 7:15 пані Софія виходила з дому. У будь-яку погоду, неважливо, спека була, дощ чи сніг, вона неквапом пішки йшла на роботу – це теж був незмінний пункт її чіткого денного розпорядку. За все життя ні разу не спізнилась, не прогуляла роботу, навіть за хворобою. Взагалі, майже не хворіла. Це ж бо теж було зайвим у її життєвій програмі.
От і сьогодні Софія Андріївна – як завжди, бездоганна – неспішно йшла парком, насолоджуючись прохолодним ранком. І знову відчула на собі його невідступний погляд. Озирнулась. Так і є, він знову тут, йде за нею. Зупинилась. Подивилась йому в вічі. Він теж зупинився, але очей не відвів. «Чого хоче? – промайнула думка. – Все одно у мене нічого немає». Розвернулась і попрямувала далі. Він – за нею. Не наближаючись, але і не відстаючи. Це вже не тривожило Софію, навіть якось заспокоювало, приємно розслаблювало: почувалась захищено, як під охороною. Він проводжав її до роботи вже два тижні. Софія не знала, звідки він узявся і чим вона його привабила. Трималась на відстані, ніяк не виявляючи своєї прихильності. Та він уперто продовжував чекати на неї щоранку біля під’їзду. Потім тихо йшов ззаду, підлаштовуючись під швидкість її ходи, а коли вона зникала за дверима установи, розвертався і зникав до вечора. О шостій знову з’являвся десь із-за рогу і, якщо Софія затримувалась, терпляче чекав на її появу.
Звичайно, поява «таємничого шанувальника» пані Тарнавської не залишилася непоміченою, всі працівники архіву дивувались і пліткували, але поза очі. Софія Андріївна не обмовилась ні словом, тому розпитувати її ніхто не наважився. Та, щиро кажучи, вона і сама не могла дати логічного пояснення, чим викликана зацікавленість її особою. Тим важче було визнавати, що він починає їй подобатись... Сумні глибокі очі. Всерозуміючий погляд зазирає, здається, у саму душу. Не зухвалий, не нав’язливий. Пунктуальний, як вона (хіба є ще хтось такий самий?): не спізнюється і не поспішає. І дуже самотній…
Через деякий час Софія помітила, що забагато про нього думає. Захотіла познайомитись ближче. Може, запросити його до себе? Але одразу й відігнала нерозважливу думку: «Софіє, схаменися! Тобі вже 62 роки! Навіщо він тобі? Все життя прожила на самоті, а на старість шукаєш пригод?» Але темно-карі сумні очі не давали покою…
І однієї холодної ночі, коли самотність крижаними лапами стискала серце особливо сильно, вона наважилась – і впустила його… Невідомо, кому більше були потрібні любов і тепло – йому чи їй. Він насолоджувався смачною їжею, приготованою саме для нього, ласкавими доторками жіночих рук. А вона вперше за багато років відчувала себе потрібною: доброю, гостинною господинею, щасливою від того, що її люблять – віддано і вірно.
Але коли прийшов ранок, Софія зрозуміла, що не може залишити його у себе. По-перше, вона ж нічого про нього не знає. По-друге… Це ж величезна відповідальність! А раптом вона не зможе приділяти йому достатньо уваги? Не зможе про нього піклуватись? «І взагалі, я вже стара для експериментів. Хай іде. Знайде собі іншу». І щоб не передумати, рішуче показала йому на двері.
Він усе одразу зрозумів. Пішов до дверей і вже звідти обернувся, подивився їй у вічі. Не витримала, відвернулась…
Вперше за останній час йшла парком сама. Було невимовно сумно. Бракувало його мірних кроків за спиною… Але Софія намагалась заспокоїти докори сумління тим, що так буде краще для нього.
Робочий день не забарився із «сюрпризом»: за власним робочим столом Софія Андріївна побачила гарненьку брюнетку, яка діловито сортувала папери. Приблизно таку картину звільнення пані Тарнавська намалювала в уяві вже давно, тому не здивувалась, почувши: «Доброго ранку, Софіє Андріївно! Мене звуть Наталя, я тепер тут працюватиму. Покажете мені все?»
Софія без зайвих питань увесь день наставляла нову співробітницю, вчила заповнювати формуляри і запити, показувала, за яким принципом зберігаються документи – тобто, передавала досвід, якщо можна за день передати те, що по крихтам збирала протягом сорока років. Її не здивувало, що керівник не попередив про звільнення. «Мабуть, хочуть, щоби я трохи підучила цю …» – не знайшла слова, щоб назвати Наталю. Колектив спокійно реагував на зміни, навіть раділи появі новенької. І ніхто – ні один! – не поспівчував Софії Андріївні…
Прийшовши додому, Софія стомлено опустилась на ліжко (чого ніколи не робила вдень). Вперше відчула страшну порожнечу у грудях. Не уявляла, як житиме тепер, що робитиме. Руйнується її світ, усталений порядок її буття! А їй навіть поговорити нема з ким…
Наступного ранку дев’ятиповерхівка прокинулась від собачого гавкоту та виття. Коли о 7:15 Софія Андріївна не вийшла, великий чорний пес, який завжди супроводжував пані Тарнавську і ночував на килимку під її дверима, здійняв галас. Він дряпав двері і так скавчав, що сусіди змушені були викликати слюсаря, аби він відчинив двері. Це і врятувало життя Софії Андріївні. Лікарі «швидкої» діяли оперативно і вправно, вчасно ввели ліки – і серцевий напад не став для літньої жінки летальним...
Софія спостерігала з вікна палати кардіологічного відділення за своїм рятівником, який майже невідлучно чергував під її вікнами. Великого чорного пса не відганяли, він став тут загальним улюбленцем: санітарки приносили йому їсти, кожний намагався пригостити смачненьким, навіть турботливі матусі не боялися підпускати до нього своїх дітлахів. Софія навіть подумала, що, може, він знайде собі тут кращих господарів. Але одразу відігнала цю думку, заглянувши в очі своєму улюбленцеві: тільки на неї він дивився вірно і віддано… Вона не уявляла, звідки він взявся і чому, але точно знала, навіщо: цей пес мав урятувати їй життя… А якщо так, значить, вона ще потрібна комусь на цьому світі – і мусить жити далі!
У день виписки Софію Тарнавську зустрічав увесь колектив архіву: з квітами, цукерками і щирими посмішками. Казали, що всім дуже її бракуватиме, тому вони сподіваються, що Софія Андріївна обере своїм місцем перебування саме їхню установу. Виявляється, ніхто не збирався її звільняти. Навпаки, призначили науковим консультантом усіх архівних та музейних установ міста.
О 7:15 двері квартири Тарнавської не відчиняються. Софія Андріївна виводить на прогулянку свого Барса о пів на сьому ранку, щоби потім встигнути нагодувати його і відвести у собачий «дитячий садок», аби її улюбленець не сумував і не тинявся цілий день вулицями міста. Софія не просто змінила розпорядок дня. Вона змінила статут свого життя. Попри все, «Нічого зайвого!» – це правильно. Дружба, любов, відданість і турбота про інших ніколи зайвими не бувають.
25.03.2012 р.
ID:
391112
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.01.2013 19:21:24
© дата внесення змiн: 09.01.2013 19:21:24
автор: Маргарита Шеверногая (Каменева)
Вкажіть причину вашої скарги
|
