Діти виросли у світ гайнули
Батьків стареньких вже забули,
Крилами махали в далині
Залишайтеся тепер самі.
Полетіли, далеко полетіли
І в новенькому гніздечку сіли
Новий дім, нова робота
І друзі нові, і турбота.
Ну, а, як батьківська старість?
Як у часі витривалість?
Ніхто не бачить, не спитає,
Може хліба в них немає?
Живуть батьки, а думки б’ються
Коли це діточки озвуться?
І телефон язик ковтнув
Номер стер чи то забув.
Не додзвонитись, не докричатись,
Ні кулею до них домчатись
Нема здоров’я, сил нема
Навколо мертва тишина.
Сумні думки, якісь тривожні
Стукають в серця порожні
І мати на коліна впала,
Поклони Богу прикладала.
Молилась раз, вдруге молилась
І не одна сльоза котилась,
Не встигає витирати,
І молитви віддавати.
Вечір приходить несе муку
Батьки чекають в двері стуку,
А раптом діти на порозі?
Нема відтоді їх по досі.
Ніч прийшла, а сон забрала
Старесенька сім’я чекала,
Розвіялась батьківська мрія
Ось ранок і прийде надія.
День, як віл і тягне ношу
Мати чекає листоношу,
Чи прийде сьогодні лист?
У відповідь – від часу свист.
А час іде, несе тривоги
Пусті без діточок дороги,
Серце батька стомилося чекати
Лягло спати, навіки поспати.
Сумний процес, люди рушають
Гроб землею засипають,
Мати чорну хустку одягнула
Лишилася сама і не збагнула.
І наче ніж ота самотність
Тіло ріже, а хто просить?
І в скляні очі заглядає
Нема близьких, сім’ї немає.
А діти? Як там діти?
Невже не хочуть полетіти
До тих кого і не згадали,
Кому обіцянки давали?
«Обіцяємо вам тато й мамо,
Що кожен день, точніше рано
Подзвонимо і вас спитаєм
Як ви там? Вас пам’ятаєм.»
Нема дзвінка, життя розгульне…
Нема листа, його не буде
В дітей своя вже суєта,
А про старих думок нема.
А, як же з дому телеграма?
Тата похорони, сама мама…
Батьки своє вже віджили,
Їхати нема коли.
«Сім’ї в нас і свій же клопіт
Ось у мене порвався чобіт,
Грошей нема і є причина
Й на зло зламалася машина.
І про що мова взагалі?
Не жителі наші батьки,
Нічого ми від них не маєм
Й саме життя від них тікає.
Не хочемо й не будем мати
Й не хочемо про них щось знати,
Тепер і ми уже батьки…»
Добре, ну, а як «старі»?
…А тато маму зустрічає
Їм добре вдвох і сліз немає,
Нема тривоги, біль пройшла
Забрала їх сира земля.
Сусіди похорон справляють
Чужі сльози утирають,
А дітей сліз ніхто не бачить
Для них нічого це не значить.
Горби, могили, бур’яни
Без імені чиїсь хрести,
Хрестів таких отут багато
Може згадати про них варто?
Хтось положив на горб цукерки,
Нехай прощають живим мертві
Нехай, як має таке бути
Ніхто не лишиться забутий.
А, як тепер дорослі діти?
Вони не хочуть зрозуміти,
Що і до них прискочить старість
І боротьба за витривалість.
У них вже діти виростають
Вони про них майбуть подбають
Не так, як батькам їхні батьки
«Борг почесний» віддали.
Чи може коло розірветься
І в серці жалістю озветься?
Гарантії нема, тепер зажди
Зло посіяв, зло і жни.
Так, усе знову повторилось,
Це була правда, не наснилось
Цю билину пам’ятайте
І про батьків не забувайте.
Один з найсильніших твоіх віршів,я б сказала,дуже сильно написано.Я просто обожнюю ось таке викладення,ось такий сум.Я вважаю,що такий сум повинен бути в таких сильних віршах.Тобі просто вдалося заставити заплакати і задуматися.В поєднанні з бездоганним написанням.Такими повинні бути твори.
temapk відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Світланочко, ти моє (я кажу щиро)маленьке сонечко, яке гріє душу, дякую тобі за підтримку,я люблю тебе
повчально 
