|
Нічне місто світилось яскравими вогнями. За вікном безперервною гірляндою мерехтіли барвисті вітрини, затишні кафе приваблювали зручними плетеними кріслами і романтичними свічками на столиках, грайливо підсвічені фонтани вигравали різнокольоровими струменями, тротуарами дефілювали довгоногі красуні, ніби щойно з подіуму, – чомусь Герман не помічав негарних дівчат. Чи їх в принципі не могло бути в курортному місті в розпал сезону?
«Сивина в бороду, біс у ребро», – згадав прислів’я і посміхнувся сам до себе. Взагалі-то Герман був статечним добропорядним буржуа (як жартома називали його племінники), стриманим, відповідальним і пунктуальним, як і всі німці. Бізнес його розвивався досить вдало: двадцятирічна співпраця з концерном BMW зробила з колишнього радянського інженера якщо не мільйонера, то, у всякому разі, досить таки небідного бюргера. Дружина – справжня баварка – трапилась на диво спокійна і розважлива, ось вже чверть століття разом. Син Генріх, щоправда, зовсім інший (мабуть, вплинули бабусині слов’янські гени): ніяк не може прилаштуватись у житті. Грав у рок-групі, потім захопився екологією, все порився рятувати планету; вивчав то філософію, то політологію, цікавився стародавніми мовами і зниклими народами. Все ж таки вивчився на інженера, як і хотів Герман, проте нещодавно заявив, що житиме в Україні і працюватиме для відродження економіки історичної Батьківщини. Герман теж любив Україну: там народився, прожив 23 роки, там все було йому рідне! Але зовсім не хотів, аби його син повертався туди, звідки його батьки з неймовірними труднощами виїхали майже 30 років тому…
В Україні Герман бував нечасто. Поки жила бабуся, з візами були проблеми. Тепер в’їзд майже вільний – та їхати ні до кого, родичів майже не лишилось. Проте Батьківщина не відпускала, і він повертався в рідне місто, завжди влітку, коли духмяні ночі тішили жаданою прохолодою, а вдень від спеки плавився асфальт і було єдине спасіння – пірнати в бірюзові хвилі чи лежати в шезлонгу, споглядаючи білі лайнери на рейді. І мріяти…
Щоразу, приїжджаючи до Одеси, Герман виконував певний ритуал, не зрозумілий нікому з небагатьох тутешніх знайомих: пізно ввечері залишав свій незмінний «BMW» і катався дев’ятим тролейбусним маршрутом. Генріх знав цю татову «фішку», сам не раз складав йому компанію. І не дивувався: нехай батько порине у спогади, адже саме цим тролейбусом він їздив колись до нині покійної бабусі. Та навіть Генріх не здогадувався, що саме згадує тато, мандруючи в такий спосіб Шевченковим бульваром своєї юності…
Він побачив її одразу, як тільки вона втиснулась з юрбою на задню площадку. До того він знемагав від духоти південного вечора і тісно притиснутих до нього тіл таких, як і він, пасажирів «дев’ятки». І раптом війнуло рятівною прохолодою, тільки не зовні, а якось зсередини, коли зустрівся поглядом з зеленоокою дівчиною. Вона видалась йому найпрекраснішою з усіх, хоч в юрбі не міг бачити нічого, крім усміхненого личка і довгого русявого волосся. Герман спостерігав краєм ока, як незнайомка розпитувала, де їй краще вийти, і собі просувався до виходу. Дивувався її витримці: після робочого дня люди стомлені і дратівливі, стань комусь на ногу – і почуєш прокльони своїм предкам до сьомого коліна! А коли її штовхали, дівчина лише посміхалась.
На зупинці пасажири витиснулись з тролейбуса і поспішили хто куди. Дівчина розглянулась навкруги (помітно, що опинилась тут вперше) і попрямувала до цілодобового універсаму. Поки Герман роздумував, піти за нею чи ні, вона вже повернулась з великим пакетом, знову покрутила головою і невпевнено пішла до тролейбусної зупинки. Підказати їй було нікому, тому хлопець не витримав і вирішив підійти.
– Вибачте, Вам, мені здається, потрібен дев’ятий тролейбус?
– Так. А звідки Ви знаєте?
– Я їхав сюди з вами, тепер вертаюсь, то подумав, що нам в один бік.
– Так, я теж додому.
– Тоді нам потрібно перейти на іншу зупинку, вона за рогом.
Незнайомка розсміялась, подякувала і навіть дозволила Герману понести її пакет з продуктами.
Дорогою розповіла, що завтра з туристською групою вирушає в похід по Криму. Все вже зібрали, а хліб забули купити, от і відправили її до цілодобового універсаму. А вона в цьому районі й не була ніколи.
– Яке Ваше ім’я?
– А ваше? – чисто по-одеськи відповіла питанням на питання.
– Мене звуть Герман.
– Це як у «Піковій дамі»? – розсміялась. – А мене – Грета. Гретхен – як у Гете. «Фауста» читали?
Звісно, він читав «Фауста». Не повірити їй, поставити під сумнів її слова не ризикнув навіть у думках…
Миттєво перейшли на «ти», ніби знайомі були сто років. Взагалі, зазвичай стриманий Герман почувався з нею легко і невимушено і за якісь півгодини вже розповів новій знайомій майже всю свою біографію: батько його німецький інженер, познайомився з мамою під час стажування. Забрати її до Німеччини не мав змоги, тому залишився в Радянському Союзі. А коли знищили «Залізну завісу», батьки і старший брат переїхали до Мюнхена, а він залишився з бабусею, маминою мамою. Закінчив «Політех» і скоро теж виїжджає до Німеччини.
– Назавжди?
– Так. Але якщо ти схочеш, аби я залишився – я залишусь. Або можу забрати тебе з собою. У нас ще є пару місяців, щоб ти краще мене пізнала, – несвідомо вимовив Герман, сам не розуміючи, як і чому.
Подивилась на нього якось дивно – і тільки розсміялась…
У цей вечір час для Германа ніби зупинився. Він бачив тільки її, чув тільки її, вдихав аромат її волосся. Інколи ніби ненароком торкався руки чи плеча – яке то було щастя! Дивувався сам собі: йому вже 23, зустрічався з дівчатами, здавалось, навіть був закоханий, але таке у нього вперше. Не вірив раніше в кохання з першого погляду, тепер же летів у прірву її зелених очей і мріяв, аби вечір цей не закінчувався ніколи. Серцем відчував: це вона, його половинка!
Коли Герман вийшов з нею на бульварі Шевченка, дівчина не здивувалась: справжній джентльмен обов’язково проведе дівчину додому. А в шляхетності парубка вона вже не раз переконалась. Проте на питання Германа, коли вони побачаться знову, відповіла: «Я ніколи не призначаю побачень. Якщо нам судилося зустрітись, ми обов’язково зустрінемось».
Він не сперечався, знав, що вона – його доля, призначена йому, створена для нього! Тільки як прожити без неї два тижні, поки вона буде в Криму? Нічого, він витримає, а коли вона повернеться, вже нікуди її від себе не відпустить…
Провів дівчину до самих дверей під’їзду, хотів би стояти з нею й до ранку, проте турбувався, що їй рано вставати. Нахилився поцілувати на прощання – цнотливо підставила щічку.
– Я чекатиму тебе з походу. Зустрінемось, коли приїдеш.
– Якщо доля складеться… – знов загадково посміхнулась вона.
– Не може бути інакше! То що? Якщо ми знову зустрінемось, то ти повіриш долі і вийдеш за мене? І поїдеш зі мною до Німеччини?
– Обіцяю! Якщо ми знову зустрінемось, значить, така наша доля…
Летів додому, ніби на крилах! І всі два тижні щодня їздив до бабусі, аби тільки знову проїхати по бульвару Шевченка, побачити її зупинку, згадати їхню зустріч: кожне слово, кожний погляд, кожний доторк…
А вона… Вона була зовсім не Гретхен. Втомившись від постійних залицянь, взяла за правило не називати справжнє ім’я, не призначати побачень, а найбільш наполегливих кавалерів вела не до свого дому, а до будинку подруги: шукай потім її в дев’ятиповерхівці!
От і сьогодні, попрощавшись з Германом, піднялась до подруги. Та, вже знаючи Янині штучки, з порогу спитала:
– Хто він?
– Німець!
Насправді, Герман дуже сподобався Яні. Але вона не вірила чоловікам. Це жінки закохуються з першого погляду, а чоловіки «навішають локшини», використають – і знати не знають. Та вона не така!
Подруга Людка слухала Янину розповідь і здивовано округлювала очі:
– Та ти що! Може, й справді, до Німеччини б поїхала!
– Ага! Нормальний хлопець буде тобі одразу заміжжя пропонувати? Думав, мабуть, що я одразу йому на шию вчеплюся! – сміялась Яна. Проте їй дуже хотілось, щоб Герман її знайшов. Вона і справді вірила в долю…
Два тижні в поході були виснажливими, але веселими і насиченими подіями. Образ Германа поступово блід, мрії розбивались об реальність.
– Чого я журюся? Мені ж тільки сімнадцять! Рано ще думати про серйозні стосунки. Мама правильно каже: головне – вчитись! А долю свою і конем не об’їдеш.
Повернувшись з походу, Яна поїхала до бабусі в село до кінця літа. А знайомство з Германом сприймала як приємну пригоду, але без продовження…
Що ж Герман? Хлопець був сповнений оптимізму. Не знаючи ні номера квартири, ні прізвища дівчини, вважав, що знає головне – її будинок. Підрахувавши, коли вона мала приїхати, купив величезний букет білих троянд і прийшов до її під’їзду. Прочекав до темноти – його Гретхен так і не з’явилась. Розчарований і стривожений, наступного дня прийшов знову, але діяв рішучіше: обійшов усі квартири, розпитуючи, де живе його Грета. Ніхто не знав. Ось тоді парубка охопив відчай, він зрозумів, що нічого про неї не знає: ні прізвища, ні адреси, ні в якому виші вчиться. Знав, що першокурсниця, але ж вишів в Одесі багато. Та й літо зараз, там її точно немає… Не втрачаючи надії, їздив щодня «дев’яткою», вдивлявся в обличчя дівчат на бульварі Шевченка, просто ходив вулицями, провулками мікрорайону в надії зустріти її, свою єдину, свою долю… Не судилося…
А батьки кликали до себе, не розуміючи, чому Герман затримується. Не пояснював. Сам вже зневірився. На початку вересня продав квартиру і поїхав. Одразу влаштувався на роботу. З’явились нові друзі. Рідні бачили, що з Германом щось коїться, та чим могли допомогти? Підшукали наречену. Гарна білявка Ельза, єдина донька батькового партнера по бізнесу, мала усі чесноти справжньої німкені: була хазяйновита, спокійна, терпляча, до того ж дуже багата. І по-справжньому захоплювалась Германом.
Він і не думав про шлюб. Ще раніше міг би спробувати пізнати краще Ельзу в надії на те, що почуття згодом прийдуть. Але тепер Герман знав, що таке справжні почуття! Хотів знову відчути – і не міг…
Так минуло два роки. Звичайно, Герман і не сподівався, що знов зустріне свою Гретхен. Навчився жити без неї. Майже не пам’ятав, як вона виглядає. Швидше, пам’ятав свої фантазії про неї. Любив не її, а свої спогади, свої мрії…
Приїхавши в рідне місто, довго кружляв вулицями на чорному «BMW» (єдина машина, яку тепер визнавав. Може, тому, що колись його Гретхен сказала жартома: «Уявляю тебе в чорному «BMW», мабуть, ти в Німеччині тільки на такому авто і їздитимеш. Тобі б надзвичайно личило!»). Потім не витримав, залишив автівку на знайомій до болю зупинці і сів у тролейбус. Коли доїжджав майже повне коло, помітив дівчину. Не був упевнений, що це вона, його Гретхен, адже так багато часу минуло! Не зводив з дівчини очей. А вона посміхалась подумки: «О, ще один витріщається! Зараз знайомитись полізе. Дістали!»
Коли дівчина вийшла на знайомій зупинці, Герман нарешті повірив, що то вона. Вистрибнув за нею з тролейбуса. Вона бачила, звичайно, проте не зупинилась.
– Дівчино! – почав Герман. – Ви мене не пам’ятаєте?
Яна навіть голови не повернула. Міг би щось цікавіше вигадати. Пришвидшила кроки.
– Гретхен!
Звичайно, Яна не пам’ятала давнього жарту, проте було щось таке в голосі цього юнака, що змусило її зупинитись.
Герман наздогнав, взяв її за руки, зазирнув в очі:
– Невже ти забула? Це ж доля! Ти сама казала, що якщо ми зустрінемось знову, ти вийдеш за мене!
Не випускаючи її рук, ніби боячись, що вона знову зникне, юнак розповідав, як вони зустрілись, як вона поїхала, як він шукав її…
Поступово переляк в очах дівчини змінився на розуміння. Так, вона згадала… Тільки чому ж немає радості в її очах? Чому жалість?
– Я знайшов тебе! Ці два роки тільки про тебе й думав! Тепер я тебе не відпущу!
– Германе, ти спізнився… Я виходжу заміж. У мене за тиждень весілля…
Він не вірить… Не може зрозуміти…
Та чого ж він хотів? Щоби вона два роки чекала на випадкового знайомого? Хіба вона щось йому обіцяла?
Поступово до Германа доходить… Є мрії, а є життя. Реальне життя.
– Ти його кохаєш?
– Так. Інакше чому б я виходила за нього?
– Будь щаслива. Пообіцяй мені, що обов’язково будеш щасливою!
Чому з очей течуть сльози? Вона ж зовсім його не знає. Дуже кохає свого нареченого. Чому ж плаче?..
Пішов. Гарний, ставний. Але ніби постарілий на ціле життя… Сів у гарну чорну автівку. На прощання освітив її фарами, затримався ненадовго… І помчав так, що вона злякалась: хоч би з ним нічого не сталося…
Герман продовжував згадувати. Спогади були приємно-болісними. Стільки років минуло, а все не може її забути. Не ображається. Навіть трохи підсміюється сам з себе: так і не знає, яке ж її справжнє ім’я…
Що ж, життя у нього склалося дуже добре. Ще невідомо, чи був би він такий щасливий з Гретхен, – намагається себе заспокоїти. З Ельзою йому спокійно і затишно, хіба цього мало? Та й син у них он який!
Згадавши про Генріха, Герман замислився. Син надумав одружитись, вчора ошелешив його признанням. Ще й з одеситкою. Тому, мабуть, і хоче жити в Україні. Але що заважає забрати дружину до Німеччини? Герман помітив, що думає про синове весілля як про вже вирішений факт.
Посміхнувся, згадуючи, як син попросив: «Тату! Може, ти сам скажеш мамі, що я одружуюсь?»
І коли встиг?.. Що ж зробиш? Генріхові вже 23, він і сам в його роки мало не одружився…
Сьогодні батьки нареченої запросили їх у гості, що ж, познайомимось.
Ввечері син з батьком їхали знайомими вулицями. Генріх не замовкав:
– Тату, ти не уявляєш! Я побачив її – і так і стояв, як зомбі, доки вона не вийшла. Добре, хоч встиг наздогнати її. Тату! Вона найпрекрасніша в світі!
– Звідки не вийшла?
– Та ж з тролейбуса! Тату, ти зовсім мене не чуєш? Я їхав «дев’яткою» в Палац спорту, в мене ж тренування, а «беха» ж моя вдома лишилась, ти сам не дозволив їхати нею на Україну. І раптом – вона, моя Гретхен!
Герман мало не впустив кермо.
– Як звуть твою дівчину?
– Не дівчину, тату, а наречену! Її звуть Грета, Гретхен!
Не вірив своїм вухам. Не буває таких збігів!
Коли їхали бульваром Шевченка, Герман вже не дивувався. Зупинились біля одного з будинків. Піднялись на п’ятий поверх. Двері відчинила… Грета. Зеленоока дівчина з довгим русявим волоссям. Герман не йняв віри очам. Дівчина посміхнулась і простягнула руку. Герман машинально потиснув тоненькі пальчики. Голос Грети (його Гретхен!) зовсім не змінився за стільки років. В його загостреній уяві вже мигтіли думки про еліксир молодості або про переселення душ, аж тут із кімнати вийшли батьки дівчини. Тоді все стало на свої місця…
– Знайомтесь! Яно Сергіївно, це мій батько, Герман. А це, тату, мама Грети Яна Сергіївна і батько Володимир Петрович.
Звичайно, Германові спочатку було важко, але згодом він призвичаївся називати колишню Грету Яною Сергіївною, а Грету теперішню – донечкою. Дивився на стосунки в дружній родині майбутніх родичів – і переглядав власне життя. Яким же він був дурнем! Стільки років літав у хмарах, коли поряд були люди, яких він по-справжньому любить… Та все ж таки його надзвичайно тішила думка, що Яна назвала свою донечку Гретою – мабуть, на честь його шаленого кохання!
Вже прощаючись і домовляючись про візит до Німеччини, Яна сказала:
– А все ж таки яка непередбачувана доля! Ніколи не знаєш наперед, куди приведе тебе маршрут кохання!
Ця фраза так сподобалась нареченим, що до РАГСу вони вирушили не на лімузинах, а на тролейбусі, прикрашеному квітами, кульками і стрічками. Перехожі посміхались і кричали: «Гірко!»,– здалеку побачивши весільний тролейбус з написом «Маршрут №9. Маршрут кохання!»
ID:
387554
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.12.2012 10:02:50
© дата внесення змiн: 25.12.2012 10:02:50
автор: Маргарита Шеверногая (Каменева)
Вкажіть причину вашої скарги
|
А Ви маєте талант дочитати до кінця таке довжелезне))) 
Ви вмієте розчулити!
