Біль супроводжує мене цілодобово. У нього немає відпусток чи вихідних. Він не спить. І не сплю я. Біль став моїм єдиним другом, поступово витісняючи з мого життя все інше. Мабуть, він хоче володіти мною одноосібно, поглинути мене всю, заполонивши кожну мить мого існування. Але я не здаюсь!
Зараз уже важко пригадати, як я жила без нього. Невже колись я прокидалась без цього пекучо-тянучо-ріжучого відчуття, що пронизує тіло від маківки до мізинця на правій нозі? Могла бігати, стрибати, танцювати? Не віриться. Спогади – неначе кольоровий мультфільм на широкому екрані кінотеатру: розумієш, що казка, що все відбувається не з тобою, проте все одно щаслива…
Найгірше, що поступово змінюється характер. Називаю це «синдромом доктора Хауса»: постійний біль робить мене дратівливою, злою, байдужою до інших. Вони не знають, що таке біль! Не здатні зрозуміти!
Мені не потрібне співчуття. Хіба воно полегшує біль? Навпаки, загострює відчуття відокремленості від співчуваючих: вони на іншому боці. На боці радості, спокою, кохання, різних можливостей. А на моєму боці – тільки біль. Всепоглинаючий! Ненависний!
Не можу змиритись з тим, що мені нічого не можна: не можна бігати, стрибати, танцювати, крутити хула-хуп і качати прес, навіть підлогу не можу помити, бо не можна згинатись! Не можу сидіти за комп’ютером, майже нічого не пишу, не виходжу в Інтернет і не спілкуюсь з друзями, не можу працювати на власному сайті. Не можу мандрувати. Навіть кохатись з чоловіком не можу нормально! Одне добре: на городі теж працювати не можна.
Про майбутнє намагаюсь не замислюватись: уявляючи, що я до скону буду такою, не хочу жити. Тим більше переконана, що рідним без мене буде краще: хоч не бачитимуть моїх мук і не слухатимуть стогонів…
нікуди ви не відстали і ні від якого життя) Сленг залишається сленгом, просто я висловлююсь на тій "мові", на якій мені зручно, в яку я вже втягнулася.) Як би там не було - чекаю на ваші нові роботи)
В тому осередку, де я тусуюсь і друкуюсь крім цього сайту, жанр вашої замальовки (віньєтки) був би агнст. Так ось, цей самий агнст (жанр прози та поезії, що вазує на наявність у творі сильних фізичних, але частіше душевних переживань персонажу, депресивних мотивів та драматичних подій) вийшов досить лайтовим, але не менш чіпляючим. Можливо, добре і те, що вашого болю я не відчула, але сама знаю, шо то таке, коли болить. Образи дуже гармонійні вийшли, немає ні одного зайвого слова. Продовження не напрошується саме по собі, та хотілось би якоїсь однієї фінальної фрази: без пафосу, як і весь текст, але влучної, в стилі Шекспірівського "Бути чи не бути".
Ех, відвикла я від україномовної прози, все більш на російській сиджу... 5/5 - і хай весь світ зачекає)
Чесно кажучи, не знала, що я так відстала від життя... Можливо, тому, що нещодавно перестала соромитись десь друкувати власні твори... Але дякую, що відкриваєте мені очі)))
Вибачте, якщо змусила Вас пригадати не зовсім приємні речі.
Я , звісно, ніколи не зможу зрозуміти такого стану.
Але тішусь з того, що Ви знайшли в собі сили одужати! Це багатого варте.
Ця мініатюрка була написана влітку, коли я й справді нічого не могла... І думала, що це - назавжди...
Можливо, Ви помітили, що вона незакінчена. Я писала її олівцем (бо коли лежиш на спині, паста в ручці перетікає - не будеш писати!) в записнику. Тоді навіть в ноутбуці набрати не могла, бо не можна було сидіти...
А коли через деякий час знайшла її (повернувшись із санаторію), не змогла дописати, так змінились мої відчуття...
Розумієте, я теж була егоїсткою! Коли мене привезли в санаторій, я плакала і жаліла себе. Та коли побачила там людей, дуже хворих, але життєрадісних, творчих, які чогось прагнуть, - одразу видужала! Бо потрібно не жаліти себе, а діяти - і жити далі!
Через тиждень я вже ходила на дискотеку, крутила хула-хуп і виконувала танець живота! А "синдром доктора Хауса" вирішила залишити таким, як був... на згадку... І може, іншим теж буде цікаво...