Маленький янгол, знявши білі крила,
Самотньо плакав на її плечі.
Ці крила, ця невідворотна сила
Ятрили його душу, як мечі.
Він міг тільки піднесено літати,
А прагнув просто жити на Землі.
І крила стали схожими на лати,
Які він часто скинути волів.
“Хай доля хоч її б нагородила” –
Звучало, як відлуння уночі.
Маленький янгол, знявши білі крила,
Молився й плакав на її плечі…
Коли у сонця вже забракне сил,
І стане ледь помітно вечоріти,
Повісивши на цвяшок пару крил,
Хтось поливатиме росою квіти.
І перестане існувати час
Земним відлунням неземного раю,
Коли торкнуться до Його плеча
І прошепочуть: “Я тебе кохаю”.
Заради цього варто пронести
Твоє ім’я через усі маршрути.
Я знаю: так мене торкнешся Ти!
Я вірю: ми це зможемо відчути.
Звісно, вдвох набагато легше долати всі перешкоди! Але це підсилу "звичайним" хлопцям... А поетам... чим більш трагізму, тим краще... для підсилювання натхнення
Можливо, вдвох боротися краще?
І чи не за ті крила Ви полюбили ту дівчину?
Вірш чудовий.Особливо закінчення підсилює в багато раз те, що було сказано раніше
Так віддано, так щиро.....любляче серце здатне на великі жертви ради коханих.... ахоча для когось може здатись, що вони чимось і жертвують, а вони нічого не визначають, як жертву.... швидше крок до зближення ....
Іван Юник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже Вам дякую за те, що зрозуміли! Я дійсно мав на увазі те, що Ви написали! Заради Вашої заключної фрази і варто (буду) жити!
