У воду повільно поринала спущена оранжева кулька , а хвилі невимушено їй допомагали. Десь далеко стало чути відчайдушний крик чайки, мабуть, вона сумувала за минулим днем… Небо набирало червоних барв: воно палало, мов у пекельному та водночас райському вогні. Подув вітер. Дотик легкого морського бризу почав ніжно пригортати мене до себе. Щоб краще відчути його обійми, я підійшла до моря. І вітер все з більшою і більшою силою проявляв свою симпатію до мене. Я відчула запах води, запах свіжості, запах того, що минуле відійшло, і тепер в моєму житті головне-майбутнє, яке великою хвилею вдарило об берег, чим і принесло цей чудовий запах… Я посміхнулась, і в цю посмішку я вклала всю вдячність морю за бажане забуття…
Але минали години, і поволі наступила ніч… Пульс моря впав: хвиль стало менше – море заснуло... Та й я разом з ним…
В цю місячну ніч мені наснився сон, барвистий сон, що буває дуже рідко. Мені снилось, що якась дивна сила мене підіймає над морем і несе мене в світ моїх спогадів… я лечу, і на цьому шляху я зустрічаю всіх людей з минулого, тих, хто зробив боляче, і тих, хто приніс щастя… Поволі я спустилась на землю і опинилась серед великого натовпу. Всі були чимось зайняті: хтось поспішав на роботу, хтось розмовляв по телефону, а хтось просто гуляв вулицями міста. Кожен з них ніби учасник якоїсь великої гри, в якій прагне отримати перемогу любою ціною. І в цей момент я зрозуміла, що люди не змінились : їхні напищені, самозакохані пики, продовжували іронічно з мене насміхатись. . Та все ж, зібравши волю в кулак, я ішла далі… Я випадково зустріла знайомі погляди близьких мені людей… Та жоден з них не підійшов до мене, адже я була убого одягнена та з розпелеханим волоссям… А навколо пролітали мільйони облич, деякі з яких я вже бачила вдруге. Втома та розпач поволі вбивали мене, тому я зайшла до кав*ярні випити кави. Але з нещирої та презирливої усмішки офіціанта, я зрозуміла, що мені тут не раді, тому швиденько вийшла геть. Мені захотілось кричати, кричати що є сили на весь світ, щоб таким чином вирвати з душі вогненний біль.
Крижані потоки морської води почали піднімати з дна пісок. Море явно було чимось незадоволене : триметрові чудовиська з відкритими пащеками, втрачаючи свою силу випускали білосніжну отруту, яка раз у раз вдарялась об беріг… Невдовзі заридало небо…
Я розуміла, що потрібно підіймати болючі кайдани і іти далі.. І яким ж було моє здивування, коли я побачила людей, які посміхались до мене. Вони завжди були щасливі мати те, що їм дав Бог. Головне – що їм подарували шанс прожити це життя, що дали можливість показати себе, залишити хоч маленький приємний спогад про себе. Ці люди одним словом розбили мої кайдани і дали мені неоціненний запас сил. Тому я прокинулась.
Настав ранок. Накачана міцним сном кулька знову з*явилась на горизонті. Море заспокоїлось.
