На мальованій картині,
Фарби чорні розлили́сь.
Полотно укрилось тьмою
Й мури темні возвели́сь.
Затуманені світанки,
Кришталем покриті ріки,
Сповиті маревом ліси,
Стануть символом навіки.
Возвеличені герої,
В епічних одах та вірша́х,
Наближались до Землі,
Що купалась в сво́їх снах...
Видіння казкою жевріли,
Про королеву зір отих.
Блукали вічністю із вітром,
Що вибухав і раптом стих.
Обмерзлі сльози на щоках,
Неначе очі вічно плачуть.
Летять крізь Всесвіт тії зорі,
І лиш свою загибель бачать.
Яка ж краса у небі тім!
От тільки це вже не картина.
Чарує душі їх політ,
Що возвеличила людина!
Той дощ із зір — велике св*ято,
Подібної краси нема у всьому світі.
І королеви Всесвіту.. неначе..
Сповили Землю в сво́ї сіті!
поетично! 
