Будинки зсувають повіки. Де вузько, там , здебільшого темно. Хтось хапає за руку! Знову божевільний? Ступай далі, йди. Не зараз.
Потрібно більше тепла, щоб змогти зігріти ступні. Каміння тисне, вишкрябує рельєф міста. Поворот направо – там ще досі тісно. Стояти. Ще не пізно? Котра зараз?
Я згадую себе лялькову. Зшиту із простирадл на місцевому фесті. Тоді щось кольнуло, у серце і вкинуло сюди. (Шукай себе, не сердься. Біжи! Біжи! Місто навчить тебе оживати. Покидає об стіни. Хіба болить? Ти зшита міцно, до завтра вистачить. )
Посередині три крісла. На двох – порожньо, на крайньому зліва – ґудзик. Він дещо інший, ручної роботи, віддає перламутром. Нехай залишиться? Напевне, хтось прийде по нього. У когось болить.
Він теплий. Сяду справа, щоб було кому віддавати тепло. На третьому – порожньо. Там так нікого й не було.
До ранку усе змінилося. Шви тріскали. Знову чіпляли божевільні. Їхні усмішки – єхидно розтягувались в зворотному напрямку. Я відчувала напругу. Мене роздирали, але повільніше, ніж того б хотілось.
Я залишала на бруківці свої клапті. Вони розчинялись і ставали калюжами. В них наступали теплі люди, я хапало тепло з нестерпною швидкістю. Віддайте ще трішки! Ну, ще! До вечора недотягну…
Але ніхто не зупинявся. Від божевільних мало користі. У них лише яскраві очні яблука і кілька секунд дотику. На більше – не здатні.
За кілька годин – протерла майже всі стіни. Вулицю затоплювало – я зменшувалась. Крижана вода хлюпала зсередини. Позаду плавали стільці. Гудзика не було. Його забрало місто.
Будинки втамовували спрагу. Вмивали очі. Таких багато.
Тепер я високо на даху. Суцільний бруд. Тепла достатньо, а я – суцільна втрата. За що? За що отрутою б’є по синтетиці? Я лише шматок простирадла.
