Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Галина_Литовченко: САМОТНІСТЬ (Оповідання) - ВІРШ

logo
Галина_Литовченко: САМОТНІСТЬ (Оповідання) - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 9
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

САМОТНІСТЬ (Оповідання)

Галина_Литовченко :: САМОТНІСТЬ (Оповідання)
Борисівна переступила поріг своєї невеличкої затишної кухоньки і розгублено зупинилась. За чим принесли сюди її стомлені ноги? Певне, щоб щось взяти. Вона намагалась згадати, якими шляхами ще хвилину тому блукали її думки, але марно. Оце дожилась… Жінка налила з гладущика, що стояв на столі склянку прозорої води, настояної на жмені дрібних осколків кременю, зібраних на березі після недавнього шторму. Спраги вона не відчувала, але, стоячи посеред кухні, маленькими ковточками випорожнила склянку. Поставила на стіл посудину, кинула погляд за вікно і від несподіванки здригнулася. Прямо перед собою Борисівна побачила перелякані очі дикої сірої голубки, що сиділа в якомусь незграбному, немов складеному нашвидкуруч із сухих тоненьких гілочок, невеликому гніздечку. І хто сказав, що восени птахи гнізда не в’ють? 
             Розлогий платан вже повністю скинув своє листя і стояв у всій своїй величній безстидній наготі перед  вікнами Борисівни. Ще з весни гілка, на якій десь несподівано взялося це недоречне гніздо, була напівсухою і псувала весь пейзаж, обрамлений білим віконним пластиком в невеличкій квартирі, розташованій на верхньому поверсі старої двоповерхівки.
             Пташка насторожено витягнула тоненьку шийку, вся напряглась, але з гнізда не зрушила.
Сидить на яєчках, - здогадалася Борисівна. В одну мить жінка прочитала в безбарвних намистинах голубчиних очей і переляк від небажаного з нею сусідства і розуміння приреченості  майбутнього потомства та безвихідності свого становища.
              - Що ж це ти собі надумала? – докірливо вирвалося з вуст Борисівни. – Ось-ось холоди прийдуть, а ти на гніздо усілась… Ой, боже-боже… А де ж той… твій?…
              Борисівна перебрала в голові всі слова, які були б доречні до гультяя-чоловіка, але так і не знайшла потрібного варіанту для птаха. А назвати голубом – не повернувся язик.
              З того дня жінка намагалась зайвий раз не заходити в кухню, щоб бува не сполохати пташку, гніздо якої знаходилось так близько від вікна, що здавалося - до нього можна дотягнутися рукою. А коли заходила, то пересувалась кухнею повільно, не роблячи різких рухів, і разом з тим боковим зором спостерігала за поведінкою голубиці. Згодом в погляді пташки  з’явилася довіра до жінки, що так щиро вболівала за долю безпутної самочки.
              Борисівна, самотня літня жінка, поселилася  в невеликому приморському селищі кілька років тому за порадою знайомої лікарки. Вологий клімат врятував її від  кашлю, що викликАв чи то сухий степовий клімат Донбасу, чи то несприятлива екологія промислового міста, де осіли зі своїми родинами дві її доньки і куди на їх прохання Борисівна неохоче перебралася після несподіваної смерті чоловіка. Переїздів в її житті  було чимало, тому їй було не в тяжкість  в будь яку хвилину зірватися з насидженого місця і з завзяттям пакувати нехитрий домашній скарб, щоб вже згодом обживати нове помешкання та насолоджуватись новизною вражень та відкриттів.  Не можна сказати, що не було на землі святого та милого її душі місця. Час від часу вона навідувалася на батьківщину, радо зустрічалася з родичами та друзями, але часті переїзди з гарнізону в гарнізон не могли не внести своїх корективів у свідомість жінки. «Чи не було в когось із предків циганської крові, що так до душі припала доля офіцерської дружини?» - запитувала себе іноді Борисівна. Іншій про таке, мабуть, і подумати страшно. Як же це можна так легко покинути нажите, розпродати за безцінь, а то й роздарувати половину речей і їхати світ за очі? А Борисівна, як тільки-но влаштовувалася  на новому місці, вже намагалася вгадати, яким буде наступне. Жага до зміни навколишнього середовища, до нових знайомств не давала їй можливості спокійно пустити коріння. Вірила, що все краще чекає попереду.
           - Ти, знаєш, Олю, то не для мене: осісти на одному місці і знати наперед, що саме звідси Всевишній забере до себе. Всі ми будемо там, а звідки підемо в останню путь – це вже немає значення. На землі стільки ще небаченого та незвіданого… Тож нехай той шлях буде якнайкращим: степами, лісами, горами; з екстримом, перепонами і з приємними враженнями, - виправдовувала Борисівна свою потребу в постійному пересуванні земними просторами.
           Вона почувала себе  молодою, була впевнена, що сил вистачить ще на довгі роки і зробила висновок, що нема чого боятися самотності. Але з тієї осінньої миті, як побачила серед голого гілля одиноку дику голубку в холодному гнізді, що розгойдувалось від поривів морських вітрів, почала порівнювати себе з бідною пташиною, покинутою напризволяще усім світом,  та замислюватись про своє подальше існування. Вірніше, про своє подальше життя, бо слово «існування» Борисівні геть не личило. А поміж тим, все частішими ставали штормові попередження, розгнуздані розгули холодних вітрів та непередбачені замисли осінніх хмар. Якось уночі зірвався вітер. Несподівано, без всякого попередження. Борисівна прокинулась  від стуку відкритої кватирки і кинулась до вікна. У тьмяному світлі одноокого вуличного ліхтаря платани здіймали вгору  своє гілля, немов хотіли відірватися від землі і злетіти в темряву ночі. Розгублено тинялися небом освітлені десь з глибини холодним місячним сяйвом кудлаті хмари.
             Раніш Борисівна любила негоду. Любила в вітряний дощовий холодний день сидіти  в затишній натопленій хаті, спостерігати за тим, що коїлось за вікном і відчувати себе захищеною від усіх сил природи надійними стінами та широкою спиною коханого чоловіка. Але тепер, уявивши в гнізді одиноку голубку, вона навіть  не наважилася увійти на кухню, щоб часом не стати свідком неминучої трагедії. Борисівна закрила кватирку, не вмикаючи світла, дістала з шухляди пігулку заспокійливого, мить повагалась, поклала ліки на стілець поруч з ліжком і знову лягла в постіль.
             - Оце ще не бракувало мені сердечного болю із-за якоїсь глупої пташки, - спробувала заспокоїти себе жінка і потягла до підборіддя м’яку ковдру.                                                                                                        Та сон вже кудись завіявся. Над головою роїлися спогади та думки, широким форматом розгорталися сюжети з її минулого сімейного життя.
            - А тепер, мов та бідна пташка… - зітхнула Борисівна, несподівано відчувши себе пилинкою в чорній порожнечі осінньої ночі.
            Все життя вона почувалася щасливою матір’ю та дружиною, не обділеною увагою долі та опікою свого невидимого ангела-охоронця. Всілякі негаразди та нещастя до якоїсь пори обходили її стороною. Тож і свою неминучу старість вбачала в спокійному житті в купочці зі своїм єдиним навіки в охайному затишному будинку, оточеному яскравим квітником, з невеличким садочком та городом,  до якого залюбки будуть злітатися на родинні свята діти та онуки. Та  час пливе, міняється світ, міняється  й життя…  Хоч як намагалися дочки Борисівни утримати матір поруч з собою, та все ж вона змогла переконати їх в правильності свого рішення. І зі здоров’ям, дасть бог, все наладиться, і буде куди онукам на канікули приїхати, до моря ж – рукою подати. А, якщо котрісь знадобиться її поміч, то прилетить в будь-яку хвилину. Та й почуття на відстані будуть міцнішими. В душі, як не важко було Борисівні це усвідомлювати,  вона ще й боялася стати причиною якогось розладу в родинах дочок. Сама з молоду жила далеко від матері та свекрухи, тож була переконана, що саме за таких умов повинні формуватися устої та взаємини в молодих сім’ях. Завжди відчувала до себе повагу зятів, ніколи не втручалася в сімейні плани  та погляди на життя дітей, якщо й давала які поради, то вкрай обережно, без нав’язливості. 
          Потужний порив  вітру швиргонув чимось в шибку, певно -  зламаною гілочкою, чи якоюсь невеличкою нічною пташиною, що саме потрапила  під руку шквальному буревію. Від несподіванки Борисівна підвела з подушки голову та відволіклась від своїх думок. От кому в цю мить важко, то це тій голубці за вікном. І нічим тут не зарадиш. І ніхто тій пташці не допоможе. А вона ж,як-не-як, живе серед людей. До самого ранку Борисівна так і не заснула. Тільки-но розвиднилося за вікном, схопилася з ліжка та босоніж кинулася в кухню. Пейзаж  у  віконній рамі, набрав на кінець  бажаного колись вигляду,  суха гілка його вже не псувала. Та від цього жінці тільки важче стало на душі. На мокрому вранішньому камінні, яким була викладена доріжка під вікном, в купі з потрощеним сухим гіллям лежали залишки вчорашнього гніздечка. Неподалік сидів старий дворовий кіт, задоволений легко роздобутим сніданком. Кому – біда, а кому – застілля.  «Finite la comedians»… Що поробиш – закон природи. 
        Борисівні стало самотньо, як ніколи. Присутність у вікні живої істоти  якось скрашувала її одиноке життя. Тепер голубка, викинута з гнізда нічним штормом, подалася десь до своїх родичів, щоб вкупі пережити зиму. Чи так само тяжко тепер у неї на душі, чи вже забула про свою біду?
        Борисівна налила в чайник крем’яної води і поставила його на газовий таганець. Дістала з вузликів зібрані ще на початку літа трави, жадібно вдихнула цілющі запахи, відібрала кілька пучечків та відправила їх в старенький китайський термос. В задумі зняла  телефонну слухавку, набрала кілька цифр на дискові апарату та вчасно схаменулась: «Що ж це я роблю? Діти  ще сплять. І в будні лежать в ліжку до останньої хвилини, а сьогодні ж, здається, субота…». Борисівна згадала, як якогось дня після звичних ранкових клопотів подзвонила донечці, - захотілося поділитися  якоюсь приємною новиною. Чи то проліски розцвіли під вікном, чи білочка стрибнула з платана на балкон, чи щось інше. Скільки таких приємних несподіванок в житті буває.  Для когось вони, може, й не важливі, а Борисівна радіє, мов дитина і першому весняному променю, і першій квітці, і дзвону гірського водоспаду, і білим чайкам над морем. Отож, почувши на іншому кінці дроту заспаний голос доні, спочатку  здивувалася, а потім, вибачаючись, нагадала:
       - Хто рано встає, тому бог подає!
       На що почула у відповідь тихий усміх дочки:
       - Ні мамо, це вже застаріле. Хто рано встає, той всіх дістає…
       Борисівна тоді не образилась, засміялася разом з донею. 
       … На плиті засвистів чайник. Жінка залила окропом трави і дістала з шафи одяг. Захотілося піти до моря, поглянути, що там коїться після нічного шторму. Вирішила покликати сусідку Ольгу, та поки одягалася, передумала, - ще ж зовсім рано. Ольга й так вважає її дивною. 
       - Чи ти ще не надихалася тим морем, що кожного дня ходиш на берег? Що там нового можна побачити – одне і те ж! – бувало дивується сусідка в слід Борисівні.
        Та цього ранку морський берег, як ніколи, пахнув водоростями. Їх виніс на пісок та виклав розірваними валками вздовж берегової смуги нічний шторм. Галділи чайки, порсаючись в бурих купинах, з молу каламутили воду своїми сачками та вудочками  перші рибалки. Сонце вже  вискочило на небозвід і дражнило не по осінньому теплим промінням. Борисівна сіла на викинуту торішнім штормом та висохлу за літо обідрану колоду (і звідки вона взялася в морі?), закрила очі і заслухалася тихою музикою ранкових хвиль. 
        В кишені несподівано заспівав мобільний телефон, з мелодії якого Борисівна здогадалася, що телефонує котрась із дочок.
        - Доброго ранку, матусю! Домашній телефон не відповідає, я захвилювалася…
        - Все добре, ось сиджу біля моря… Ранок сонячний, хоч вночі й шторм був.
        - А я ось, що подумала: незабаром новорічні свята, з квитками на потяг можуть бути проблеми.  Я надіслала грошовий переказ, купи квиток зарання. Чекаємо тебе з нетерпінням, діти вже скучили, все питають, коли бабуся приїде. Свято ж сімейне, не годиться сидіти одній та нудьгувати в новорічну ніч.                                                                       
        - Так-так, неодмінно, сьогодні ж поїду на станцію! Я теж дуже скучила за вами, мої хороші!
         У Борисівни в грудях розтеклося тепло вдячності за своєчасний дзвінок та турботу дочки. Очі зволожніли від  радісних сліз. Це ж треба було порівнювати себе з якоюсь дикою пташкою!.. Щоб там не трапилося доньки ніколи не залишать її на одинці зі своїми проблемами.
         Нічна трагедія відійшла на задній план. З’явилися більш важливі та приємні клопоти: необхідно  дістати з льоху слоїки з варенням (онуки ж так люблять і кизилове, і персикове, і  з черешні), розкласти шипшину в полотняні мішечки, купити для всіх сувеніри для новорічних подарунків. Борисівна швиденько  підвелася з колоди та поквапилася  до своєї оселі, немов уже негайно потрібно було пакувати речі.  Був лише кінець листопаду. Нового року чекати ще цілий місяць…

ID:  358085
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.08.2012 13:33:15
© дата внесення змiн: 25.09.2012 14:36:54
автор: Галина_Литовченко

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (1375)
В тому числі авторами сайту (12) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

Віктор Гала, 19.08.2012 - 08:31
Мені сподобалось оповідання give_rose give_rose give_rose
 
Галина_Литовченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
спасибі, Вікторе, що завітав 22 22
 
12 Скільки ніжності в кожному слові , скільки величі про просту жінку! Смуток... тільки смуток у роках. А самотність? ЇЇ прикрашають миттєвості турботи, і вже не самотня людина. Гарно вдалося це передати, дякую, Галино. give_rose give_rose give_rose 43 16
 
Галина_Литовченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Таню! Це мої перші кроки в прозі і тут я себе почуваю не дуже впевнено. Дуже вдячна за підтримку 23
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
Синонім до слова:  Прибулець
dashavsky: - Пришилепинець.
x
Нові твори
Обрати твори за період: