І нас з тобою по суті вже нічого й не об’єднує.
Хіба що, окрім спогадів спільних, напевно...
Бо я і досі не впевнена, чи пам’ятаєш ще про мене,
Чи я ілюзії вкотре розвиваю про нас - даремно.
І я, можливо, тебе розлюбила, так просто - навзаєм,
Щоб ти, проходячи мимо, часом не зазирнув у вічі -
Інакше я починаю розгублюватись і говорити дурниці,
Знову прокидаються бажанная залишитись з тобою навічно.
Я розумію, що наші шанси на "разом" дорівнюють нулю,
Та моя підсвідомість ще має віру, що ти повернешся!
Мої холодні ночі голодні на почуття і твою правду.
Але навіщо? Ти ж все одно вкотре від любові відрічешся.
Просто серце досі відмовляється вірити, що ти не зі мною.
Та я сама навчилася жити й радіти без тебе вже... майже.
І ось-ось я від щастя, повір, в обличчя тобі розсміюсь.
А як мої справи?.. То вже вітер сам нехай розкаже.
