Страх
Спогади… Минуле… Все це складає історію прожитих днів кожної людини. Хтось зупиниться на мить, обернувшись і згадавши радісні хвилини, інший стрімголов мчатиме за примарним майбутнім, втікаючи від зловісних спогадів з минулих днів. Пам’ять заповнює прогалини власних емоцій усмішками, дотиком чиїхось рук, приховавши егоїзм свого лицемірного “я”, шукає тонкі зачіпки, аби втриматися у вирі щоденної боротьби. Так і вона хоче вірити у примару під назвою “майбутнє”, яка видається такою бажаною, але страшною водночас. Роки минають, крокують маршем перед нашими очима, лишаючи сліди від розтрощених нездійснених мрій, бажаних емоцій та усмішок, лишаючи на узбіччі страх. Страх….Галантний та витончений егоїст, який низько вклоняється перед вашою душею, запрошуючи до нескінченого танцю. Пильно, зачаровано впивається його пустий погляд у зіниці навпроти, намагаючись прочитати найпотаємніші думки втомленої душі. Порух очей…. Рук….Крок вперед…. Душа шаленіє у вирі оманливого танцю, не відчуваючи власного подиху. Тонкі пальці страху полонять руки та плечі і його шепіт поволі підкрадається до вух. “Мене неможливо позбутися. Я- одвічний супроводжуючий твоїх спогадів. Я- частина минулого, яка проникає у кожну клітину твого тіла, непомітно отруюючи душу. Наш танець не має кінця, існує лише музика тиші, яка була тоді з тобою. Ти пам’ятаєш той день?! Авжеж!! Ти не маєш права забути його!! Чуєш мене?! Жодного права!!”,- кричав шепіт, злітаючи з уст страху. “Це не сон. Виявляється, то є твоя реальність, що невпинно женеться за тобою!! Відчуй її холодні долоні на плечі, коли обернувшись, побачиш ті пусті чорні зіниці. Втікай доки маєш сили, проте не сподівайся на перемогу!!”.
Холодний піт вкривав чоло, змучене серце виривалося з грудей і здавалося, що одного дня воно отримає цю жадану свободу, зробивши останній подих. Зіниці карих очей впивалися у темряву навколо, тиша дрімала на стільці поруч з ліжком, усміхаючись дивним сновидам, що висіли на опущених повіках. Тіло тремтіло так, ніби душа потопала у лихоманці, яка міцними руками прагнула витягнути її назовні. Страх…. Егоїстичний, велично-зухвалий він споглядав за тими примарами, які обіймали думки карих очей, походжаючи по кімнаті ледь чутними кроками. Поволі він присів на край ліжка, вдивляючись у наляканий погляд. “Я не забула…. Кожна секунда того дня лишилася у моїх спогадах. Я спопеляла їх гнівом, сльозами та байдужістю. Проте вони виявилися сильнішими за мене, ретельно розрізаючи руки, проникали у вени і перетворювалися на отруту, що стала для мене життєдайною силою. Силою, яка мучить роками, змушує боротися за кожен прожитий день без спогадів того дня. Кожен дотик і порух закарбувалися у душі. Цікаво, ми можемо забути, що читали вчора, проте відтворюємо кожну дрібницю багаторічного минулого. Я не забула….Здавалося, що то був звичайний день мого життя, все навколо вирувало своїми барвами і час непомітно крокував до того моменту. Один порух очей, подих і вмить кров застигла, серце причаївшись, забуло усі свої слова. Холод….Його аромат розірвав тишу навколо і шкіра відчула холодні пальці леза. Воно зухвало обіймало шию, сміялося в обличчя, вимагаючи визнати його першість. Секунди втікали, боячись лишити погляд позаду, там де були мої налякані очі. Про що думають, коли на відстані подиху від тебе виграє зухвала усмішка холодного леза?! Про смерть? Батьків? Страх? Чи може порятунок? Хто з цього переліку виграє поєдинок і заполонить думки? Страх і смерть…. Шалена закохана пара…..Вони виступають одвічними володарями нашого буття. Це той стимул, поштовх, який нам необхідний, аби відчути спрагу до життя. А що відчувала я? Чи було страшно? Що панувало у моїх думках? Пустка… Навколо мене виростала безжальна пустеля думок, емоцій. Тіло завмерло в очікуванні фіналу. Слова, що злітали з уст за моєю спиною, видавалися мені шумом пташиних крил, що здіймалися у небо. Все решта не існувало у моїй реальності. Був лише холод. Здалося, що минула вічність, відколи я відчула його дотик на шкірі. Він зник так само швидко, як і виринув з пітьми. Зник…. Сміючись мені в спину, розтинаючи шкіру до кісток, вириваючи крик із завмерлих уст. Зник, лишивши знак-спогад.
Минали роки, моє волосся вкривалося попелом минулого, проте спогади нікуди не зникли. Кожен прожитий відтоді день перетворювався на пекло, що поставало перед моїми очима. Той холод відчувається й досі, переплітаючись з шипінням, що лунало за спиною. Розум наполегливо переконував, що все скінчилося, лишилося там позаду і зараз я вільна. А що говорило серце? Воно завмирало у страху, боялося обернутися і лишити погляд позаду. Відтоді воно стало в’язнем страху. Щоночі, коли закриваю очі, страх нашіптує мені колискову, повертаючи до тих хвилин, промовляючи ніжно “Добраніч”!. Він непомітно проникає у шпарини моїх зіниць, витрушуючи з них спогади. Мої очі- це страх та біль минулого.”
Карі очі повільно відходили у полон сну, кволо посміхаючись янголу, який сидів на підвіконні. Ледь чутно на краєчок ліжка присів страх. Його тонкі, бліді пальці торкнулися сонних карих очей. “Ти не сама. Я буду завжди поруч з тобою,- прошепотіли спотворені болем уста.”
ID:
356014
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.08.2012 13:15:03
© дата внесення змiн: 08.08.2012 13:15:03
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
