ти ховаєш себе за тоною мокрих складів і болю
замотуєш підсвідомість свою в клубок на вузли
ти всі свої безглузді вчинки спихаєш просто на долю
а потім так безнадійно намагаєшся від неї втекти
римуєш все те що відчуваєш на дотик душею
розрідженою кровю замість пера гострені голки
і всі ось ці думки закінчуються словом «самотньою»
а на зап’ястях стискають підпухлі ланцюгом жилки
ти сумуєш за кимось кого стирає кінцівками дощ
і кілометри почутів так вливаються в завтра
і все тобою сказане на дні стоптаних підошв
все немає значення і навіть недочитана мантра
лиш тонна спогадів лоскочуть лімфатичні вузли
і сни що й подосі сняться тими темними ночами
в них він ти і всі думки «а ми могли»!
але все це ніщо ,
нічого нема лиш пустота що живе між цими рядками…
Клас. Увив, що тихий меланхолійний голос читає варш вірш в просторому ледь освітленому залі. Кожне слово відбивається луною від холодних стін, торкається шкіри. Через шкіру слова всмоктуються в кров, потрапляють у мозок, там і залишаються...
MADLEN відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
надзвичайно приємно що сприймаєте вірш настільки,і читаєте я його сама інколи так перечитую..Спасибі за теплий візит!
.....нічого нема лиш пустота що живе між цими рядками...
Так по-справжньому, зачіпає за живе, тривожить рани... коли втрачаєш когось, або постійно на одинці з собою не залишається нічого крім порожнечі, великої діри яка поглинає тебе