Відпускати минуле не вмію. Прощатись також.
Просто я зовсім інша. Тобі непотрібна. Що ж...
Намагаюсь забути постійно і до останку.
Безперервно в режимі "дожити до нового ранку".
Відчувати людей не вмію. Всім надто чужа.
Все життя як одвічне ходіння по лезу ножа.
Наче клоун. Навколо всі раді. Мені лиш не смішно.
Знаєш, я і без драм... Про таке й навіть думати грішно.
Завжди кажу замало. В думках я ж насправді кричу.
Ця ляльковість дістала. Дивися-но: я лечу.
Я ховала ті крила. Зіграла цю роль бездоганно.
А в душі препаскудно. І в мріях все надто туманно.
Де ж бо моя реальність? Її я би пила до дна.
І між нами тоді б не з'явилась ця клата стіна.
Та пора вже звикати. Дощі не врятують ніяк.
А тобі геть байдуже турботливе моє "Ти як?"
Дорослішаємо, ростемо над собою, розвиваємось, а позад нас залишаються ті, що колись були з нами, були нашим усім. Та що зробити, якщо нам не по дорозі?..
Не тримайтесь їх, впевнено крокуйте своїм шляхом! Удачі і наснаги!
Fairytale відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
