Його вицвілі карі очі, що виблискували колись барвою вуглин, затягнулись сизою поволокою. Сухі старечі вуста дрібно тремтіли, а обличчя ясніло дивним світлом, що незбагненною силою розгладжувало глибокі борозни часу, виорані довгими роками життя.
Тремтячі руки раз у раз теребили білого лляного картуза, а вуха не чули нічого довкола, тільки звуки щемливої пісні, що лунала з магнітофона, до котрого тягнувся не лиш згорбленим сухеньким станом, а всією своєю душею. А вона готова була розірватися на шматочки від радости й туги, що неймовірним вихором клекотіла в грудях, заставляючи бігцем дріботіти його стомлене, але сильне любляче серце…
Час рікою пливе,
Як зустрів я тебе,
Як зустрів я тебе, моя пташко,
Довго-довго дививсь,
Марно очі трудив,
А впізнати тебе було важко…
Далека молодість ставала живою рухливою картиною перед невидющим поглядом.. Як же він любив співати цю пісню:
Понад Прутом моя Коломия,
Лине пісня її голосна.
Плеще повені срібная хвиля,
Понад Прутом весна вже весна…
Ні, він не був сліпим… Сліпила його схована любов, що досі сиділа заперта у глибокій пивниці серця, бо не було їй місця де-інде. Привілейовані місця у ньому були зайняті сім’єю, з дружиною та дітьми, роботою, сусідами, щоденними рутинними клопотами, болями і проблемами…
І ось нині, вдалині від отчого порогу, у надвечір’ї своїх літ, за кілометри і кілометри відстані, і стоси років добровільного вигнання з рідного краю, його ув’язнена любов забилася несамовитою тужливою птахою, що рвалася на волю, ламаючи невидимі тюремні грати. І виливалася… Виливалася гарячими рясними солоними струмочками через два широко відчинених віконечка цього пониклого храму людського духу.
- Валю, послухай… Ти чуєш, се моя молодість… Ти чуєш, які пісні, яка музика, Валю…
Дружина заклопотано снувала, поволі пересуваючись з місця на місце (старість - не радість), намагаючись догодити гостям із Західної…
- Сейчас кушать будем… А? Чего ты говоришь? Коль, ну песня, как песня, чего там?..
Новела вийшла у Вас прекрасна, Лесю! Вона таки "дістає" читача глибоко.
Згадались мені Стефаникові новели чомусь. Близько по манері написання. От лише Стефаник замвсть абзацу, що починається словами "Ні, він не був сліпим…" і закінчується "людського духу." - вставив би лише одне речення, де одним мазком описав би очі старого...
Щось розчулили Ви мене нині
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Отже, вчитись ще і вчитись.
Дякую, Мольфаре! Приємно, що розчулилось Ваше серденько.
Ніби все життя Лг промайнуло у цій короткій розповіді...Щира українська душа,повінчана з піснею! Дуже щемливо. Гірко доживати вік у чужому краї...А ще гірше,коли поряд немає спорідненої душі...
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Наталочко, за тонке відчуття змісту поміж рядками...
дорога моя Адель! слів немає ,щоб виразити моє захоплення тій справжності, тій глибині почуттів ,тій дитинній чистоті старечої сьози.Мій батько із Західної України,а мама- із Східної ,МЕНІ ЦЕ все знайоме , Ой як знайоме...знайома ота неземна туга,вицвілих розлукою із рідним краєм ,очей .спасибі Адель .
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам, Олечко, за такий відгук. Мені надзвичайно приємно, що ця коротенька оповідь знайшла відгук у Вашому серці. І не тільки відгук, а розуміння.