Збігають хвилини, мов каша,
Мов магма на швидкісній зйомці -
Повільно, густо і загрозливо,
Хоронячи під собою нездійсненні мрії…
Немов із драного пакету
Посиплються в киплячу воду мізків
Сухі і безколірні макаронини «чому?»
Ні час мені не друг, ні простір мені не товариш.
Ще більше підгорілих яєчень
З розбитої шкаралупки плоду пізнань,
Та ніякої поживи з того! Ніякої...
Ніякої!..
Мій дім поріс бур’янами сну,
Равлики слиняві читають мантри,
Вилизуючи доріжки сонячним зайцям,
Штурмуючи вертикаль мого смутку.
Дроти!
Оголені і струмовбивчі нерви,
Стукаються між собою і нічого…
Нічого!
Порожнеча …
А можливо втеча?…
Денна та нічна варта зійдуться за пивом,
Щасливі під пійлом досконалих перевтілень
З місця зрушать мій дім,
Мене з ним,
Мої бур’яни, завбачливих равлів на склі,
І почнуть запихати, ламаючи нігті об граніт німоти,
Здираючи шкіру байдужості
Заштовхають душу у патоку,
В саму середину,
В клейку і рідинну хвилину!
А щоб я не збігла,
Завмерла й затихла
Заткнуть всі віддушини
Чопиками- навушниками.
Аж доки я не відмокну,
не відпустить варта Лакримози!
Сиджу така,
дах підтримую руцями,
бовтаю простір нозями,
викупана, начищена,
немов новий п’ятак блискаю,
посміхаюсь така,
мов дурна, чи щаслива
медитую:
«ясонце,
Я - Сонце…
Я - СОНЦЕ!!!
Я сонячний зайчик у кухлі пива,
У скельцях твоїх окулярів,
Я сонце…»
06.05.12 р.
дуже хочеться вірити в це 
Так сучасно,навіть космічно якось... 
