Заховались обличчя під масками
Під завісою, сценою й гримом.
Оповиті життя їхні казками,
Невідомістю, страхом і димом.
Кожна мить - то для них як вистава,
Кожен порух і слово – то гра.
Кожен погляд нещирий й лукавий.
Із реальним прощатись пора.
Часто маски стають їх обличчям,
А життя їх театром стає,
П’єси й драми для них стали звичні,
Назад сцена піти не дає.
А вони вже того й не помітили,
Що змінило життя свій манер,
Що сім’я для них тепер критики,
Глядачі, режисер і гример.
І коли спорожніли вже зали,
Спустилась фінальна завіса,
І коли вже актора дістали
Глядачі, гример, і куліси,
І коли захотів повернутись
У реальність, у своє життя,
Маска й грим не дають ворухнутись,
Її знімеш – підеш в забуття.
«А ти хто?», - враз себе запитаєш,
«Ти – актор, твоя роль – це душа!»
Доля зла… і ти тут відчуваєш,
Як приклала до горла ножа.
І дилема. І як поступити?
А нехай! Лише мить – і кінець!
І підеш, вічним сном оповитий,
Із театром під білий вінець.
Але ні. Ти так просто не хочеш
Без поклону зі сцени піти.
Лють і кров наливається в очі,
Маску мусиш ізнов одягти.
Ти, погодься, від неї залежиш,
Бо вона – усе твоє життя.
За думками уже ти не стежиш,
Контролює вона почуття.
Так, від неї залежать актори,
Як захоче, то так і піде,
А захоче – заявить докори,
А захоче – під ноги впаде.
І розбила усі твої мрії,
Постирала з життя сторінки.
Як почалася гра в першій дії,
Так тепер уже йтиме віки.
