Ти прийшов і знову так дивишся.
Твої очі пусті та скляні,
Ну чому ти знову не спинишся,
Не даси ти спокою мені?
Ти лиш тінь та пуста в задзеркаллі,
Ти всього лиш просте відбиття
Моїх дивних психічних реалій.
Ти не я, не моє ти життя.
Та чого ж ти від мене все хочеш??
Ти хочеш помсти чи каяття???
І ти знов епітафії строчиш,
Все стираючи моє життя.
Ну і що? І чого ти добився?
Володієш життям, визнаю.
Тільки досі ще ти не спинився,
Бо як бачиш, я все ще стою.
Ти не спинишся, поки не впаду
До тебе в обійми ворожі.
Доки дяку тобі я не складу.
Та ще хтось стоїть на сторожі.
Якщо бачиш, що б’юсь за життя,
То навіщо мене ти картаєш???
Зрозумієш колись до пуття,
Що себе ти тут убиваєш…
Ти ж до скону тут будеш стояти,
Дивитися як я страждаю,
Як в агонії в Лету я впаду,
Як остання мить помирає.
Ти вже стер всю реальність до краю,
Ти вже майже частина мене.
Але я ще живий. Не вмираю.
Ця агонія зараз мине.
Пустота… ти один… параноя…
А в очах сльоза заблищала.
А захочеш - бери сутність мою!
Навіщо… душа ж попрощалась.
Дочекався…А, я подолав.
Не смерть, а тебе ідіота.
Ти ж боровся за це, ти чекав!!!
Ну забирай! Ось твоя квота!!!
Вже не хочеш? Навіщо чекати?
Чи ти так… просто мучив мене??
Щоб роками я мусив тікати…
Вічно думав, що от-от мине…
А казав я, що ти тут довіку.
Просидиш, прочекаєш, підеш.
Не доживши коронного віку,
Як і я, ти з обриву впадеш…
