Вже не злелію той журливий клен,
Що ти зрубав край битої дороги...
Байдужий вітер свище між антен,
Дощі, мов струни, б'ються об пороги.
Вже не злелію трепетну печаль-
Оту кленову лагідність листочків...
Пекучий щем вплітається, мов шаль,
Поміж сумних віршованих рядочків.
Десь за вікном розніжиться весна-
Яка п'янка!Такої більш не буде!..
А ти не бійся, винесу одна
Оту ганьбу оплакану між люди...
І позбираю згаслі кольори-
Моїх надій обпалене ганчір'я...
Хіба ж не ти про щастя говорив?
І пух летів кульбабовий, мов пір'я...
ще не повірю, що у серці вашім і весни не роквітнуть, сум не згасне, не виростуть кленочки край дороги, і не розвіються печалі і трвоги!..
ой, пані мила моя, життя візьме своє завше, тому що воно - житя: і душа наша ні на що так не озветься, ні від чого так не повниться, як від передчуття його і дарів, що несе воно!
люба Наталю, клени швидко відростають так ви сумуєте красиво, образно, витончено... такими чистими слізьми, як Божою росою, того клена журливого омиваєте... скоро пустить пагінця ваш клен, може вже пустив, а там і крона зашепоче лагідними листочками...
Стільки людей під кожним Вашим віршем коменти залишають, в "обране" забирають - що немає де і втиснутись. Та ось хоч разочок і я вигукну - Ах і ох, як гарно! Образно, майстерно, поетично!
От якраз такі академічно класичні композиції ніби створені для того, аби вчитися, як треба писати, до чого треба прагнути, беручись за написання твору. Коли кожен рядок бере у полон, коли кожне слово виважене, на своєму місці, коли мова ллється плавно і дзвінко, коли мелодика резонує з корінням - таке гріх в обране не взяти. Отримуєте нині цьомик від Мольфара.
Гарно передані почуття- рваний біль, крик, а крізь терни пробивається щось особливе, що завжди присутнє у Ваших віршах- справжня жіночність і краса поетичних рядків