Пливу в бурхливім морі – у житті,
Пливу і задихаюся у ньому.
Ковтаю я повітря в самоті –
Рятуюсь, переборюючи втому...
Перед очима – самоцвіти хвиль,
Кришталь води рябіє веселково.
А вдалині – лиш невідомість миль...
Якби ж вдалось пройти безпомилково...
Пливу сама в обійми глибини,
У поцілунок безвісті пірнаю.
А з неба лине голос – знову ти.
Тебе не бачу, але ти це, знаю.
Мене гукаєш знову. Ніби в сні...
Я слухаю, але чогось не чую...
А може, все це мариться мені?
Невже тебе я більше не відчую?
Хіба твій голос – пастка в небесах?
А що, як він – солодкая приманка?
Чого я твою спину бачу в снах?
Чого не очі? І молюсь щоранку...
В воді тепленько – вітер угорі,
Лиш вирину – ураз захолодаю.
Пливла б, мабуть, до самої зорі –
Сама боюсь, бо глибини не знаю.
Якби навчитись випірнати так,
Як риба – легко – з моря вилітати...
Твій голос, знаю, - це провісник, знак.
Але який? Якби могла вгадати...
Якщо тебе почую й знов злечу,
Чи не впаду ще нижче, ніж раніше?
Пливу безсило, кисну досхочу
В гнилій воді... Але її залишу:
Зроблю стрибок і випірну ще раз,
Злечу на голос, в нього загорнуся,
Від щастя вмру, від радості за нас.
Знов оживу, а потім... утоплюся...
