Весняне небо припинило істерично сипати краплі води й льоду на землю.
Здається йому полегшало. Воно намагалось посміхатись. Докотилась. Я вже заздрю небу. У нього є земля – є кому поплакатись.
Але щось я зовсім розклеїлась. Ревіти мені зовсім не хочеться. Хочу
їсти. Але не можна, блін. Ні, я зовсім не анорексичка. Просто вже час переходити на вегетаріанство. А мене верне від капусти і травички зеленої. Тому на вимушеній дієті. Поки що.
Ноги несли мене вулицями нікому не потрібного міста. Випадкові перехожі
спішили рятувати світ від нього самого, і з заклопотаними виразами обличчя
пробігали повз. Та мені зовсім не хотілось їх помічати. Від їх буденності в
мене зникає апетит. І взагалі, треба було сидіти вдома й не дратувати й без
того розхитані нерви.
Я мабуть єдина тут, хто любить це місто, завалене смітниками, з білими від
голубів тротуарами і похмурими світанками. Просто від нього зникає апетит.
Раптом, підсвідомість моєї свідомості помітила якусь невідповідність. Щось
не те. Щось не звідси.
Очі. Чиїсь неймовірно-красиві очі уважно й збентежено дивились на мене. Я
ще не бачила їх власника, а шлунок вже вимогливо читав моралі. На запиленій лавці автобусної зупинки сидів хлопець з живими очима. Живий! Не тільки тілом, а й серцем. Та моє власне підказувало, що це ненадовго.
Лише одного погляду було достатньо, аби я зрозуміла, що хочу його...
з”їсти.
Рукою знайшла розкладний ніж в кишені й посміхнулась його очам...
Йде поруч. Було не складно. Щось розповідає. Шкода його. І себе трохи.
Жерла б алкоголіків і продавчинь з м”ясного відділу, й мовчала б моя совість.
Але ж вас теж не приваблюють зіпсуті продукти??
Посміхається. Дурненький. А він таки гарний. А, можливо, нехай... Пізно.
Чим більше сумніваюсь, тим швидше дію. Звичка. А гаряча кров з запахом спецій вже фонтаном б”є з аорти. Непоганий соус.
Накрила стіл. Стільки пафосу. Серветки. Свічки. Порцеляновий бокал на
високій ніжці. Червона гербера у вазоні. Вечеря для одної.
Його серце треба
з”їсти красиво.
