Вирує козацькая вольниця,
Аж навіть Дніпро зап'янів.
Гуде, наче вулик, околиця:
Стрічайте вельможних панів.
І наче статечно, і з гідністю,
А бісики - тільки лови -
Пускаються самі, негідники,
З-під грізно насуплених брів.
Сини, розбишаки, розбійники,
Вернулись з походу живі!
Додому... а там би їх віником,
Щоб менше тікали у світ.
Так воїни ж! Пилом гаптовані,
Кров'ю і потом прикрашені...
Чоловіки, а не отроки!
А очі лишились хлоп'ячими...
Жартами, каторги вартими,
Скаляться білозубо.
Все їм - неначе сватання:
-Любо? - Ой, братці, любо!
Назавтра прийде до матері.
Мати не стане питать.
Вольниця буйно гулятиме -
Ніколи і поспать.
Стане: "Піду я, благословіть,
Мамо..." (Тільки б не довелось
Власного сина їй хоронить).
Виріс великий. Так повелось:
Сини виростають і рвуться в бій -
У ворога трусяться жижки...
От тільки часом чується їй:
"Мамо, я вдарив ніжку..."
Що там ті сльози... Як доживе,
Може онуків поняньчить.
Виросли. Волі їм, сильних людей.
Тепер навряд чи заплачуть.
Вирують, веселі. А як інак?
Смерть-бо щодня їх чатує.
"Мамо, не плачте, я ж вольний - козак!
Я ж тую смерть затанцюю!"
Брати зачекались. Та й ворог не спить.
"Мамо, я цим... щасливий!"
І вийшов, високий. А матері світ.
Раптом зробивсь немилий.
дякую, просто хвилює тема...
