Є дві крайності мої,
І чомусь ти дістався до одної.
Ти вариш каву у вісні,
А я сиджу закутана тобою.
Ти з собою кличеш спати,
А потім починаєш обнімати.
Ти є підступна приманка,
А я всеодно вдягаю твої тапки.
Іду я в них до вікна,
Та зкурюю половину життя.
Я ж знаю, що ти лише палітурка книги,
І я ж не знаю, що ти є там в середині!
Я все на світі прочитаю,
Лише тебе чомусь не можу, і не знаю.
Постійно робиш дивні дії,
А потім вертаєш їх, та стаєш ще далі навіть чим середина.
Мене розриває від того незнання,
Але ж все рівно йду до тебе мов сліпа.
І ось доварюєш ти кофеїн,
Несеш мені і обіймаєш.
А завтра вже обходитимеш мене, мов і не знаєш.
І кожен раз з тобою проживаю це,
Проте вертаюся до тебе й цілую в лице.
Ти певно як прокляття,
Такий же теплий і болючий як багаття.
