Січуть сніги лютневі зорі...
І наче квіти неземні,
В мережках глянцевих узорів,
Морози квітнуть на вікні.
Ніщо в безмовному безмежжі
Не ворухнеться до пори.
Старих тополь величні вежі
Ще не розгойдують вітри.
Ліси, мов привиди, чорніють
На тлі засніжених полів,
А в серці тоскно крижаніють
Тороси вистражданих слів.
Як і життя - недовговічна
Хитка ідилія зими,
Повита спокоєм величним,
Мине у часі, як і ми...
Печаль душі діткнеться болем
До ностальгійної струни
І відголосить зойком кволим
Над віком чорної труни.
Слова зіллються в крайнім слові
І запечуться на вустах.
Душа, як прихисток любові,
Злетить у небо, наче птах...
Так сумно...Але так мудро,осмислено,життєво...Дуже мені імпонує Ваш вірш,пане Дощ! Слова зіллються в крайнім слові
І запечуться на вустах.
Душа, як прихисток любові,
Злетить у небо, наче птах... -
Дощ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Такі сумні вірші з веселої душі не зродяться... Дякую Вам, Наталю!
ну от і Ви, пане Василю... про відльот душі з пучечком пір"я в жмені... проз лютневу шибку "в мережках глянцевих узорів"... та що ж це ми тут всі -- ну просто тобі без винятків! давньогрецькою Афродітою ушиблені... тобто, частіше нещасливі в любовних справах, чим навпаки... сподіваюся, це не зараз писано... хоча, схоже, що таки зараз... та як би воно там було -- тримайтеся: ми -- з Вами і всі Вас вірно любимо...
Дощ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Багато втрат лютий мені приніс і колись і тепер...
Писалось під настрій, а він, як відомо, має властивість видозмінюватися. А Вам щиро дякую за співпереживання та за гарні слова!
Слова зіллються в крайнім слові
Вдало використаний паралелізм (зв'язок людських почуттів із природою) 
