\"Час не щадив мого лиця,
не полишала серця мука.
А вічна – ближчає – розлука,
тяжіє казка до кінця...\"
(Любов Бенедишин)
http://maysterni.com/publication.php?id=72194
Не полишає душу мука...
А час виписує штрихи
на серці, що карбує стуки,
як лезом, крізь усі шляхи,
якими йшла, іду, ітиму,
допоки стелить доля їх -
весна у літо, осінь в зиму,
а там... в неораний обліг,
де, може, проросту травою,
убрана в чистую росу,
не взявши й крихти за собою,
із того, що тепер несу...
Невагомо-образно і... мудро. Задумався над останньою строфою. Тут "захована" думка багатьох філософських течій про реінкарнацію, переродження... По великому рахунку - що ми візьмемо з собою в наступне Життя, крім душі? Гарний твір. З вашого дозволу заберу до себе Творчого настрою вам!
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тут нема особливої мудрості, Міша... Просто, життя, як все у цьому світі, має початок, а значить і кінець. І треба дивитись правді у очі, колись ми будемо, образно кажучи, травою...
Дякую Вам!
Творчого настрою вам!
