|
Якщо ви ще досі його не бачили, я даю вам можливість прочитати цей фільм мовчки,enjoy!
Є темрява і є світло. Є чоловіки і є жінки. Є їжа, ресторани, хвороби, робота, трафік, дні...такі, якими ми їх знаємо. Світ, як ми його собі уявляємо.
Спантеличені горем, люди згадують все, що колись втратили: коханців, яких у них ніколи не було, усіх покійних друзів, вони думають про людей, яким завдали нестерпного болю. Спочатку, вражені горем, вони втрачають здатність відчувати запахи.
Забиваються у власних оселях під ковдри і серця їхні тремтять так, як тремтить молоде оленя перед дулом рушниці старого мисливця.
Проте, життя всупереч усьому невблаганно продовжується. Їжа стає гострішою, надто солоною, кислою, приторно солодкою. До цього звикаєш з часом. Значно більша втрата - це спогади, які тепер немає чим викликати. Запахи і спогади металевим мотузком нерозривно зв'язані в голові. Кориця могла б нагадувати про фартух вашої бабусі, запах свіжоскошеного сіна міг би пробуджувати дитячий страх перед стадом корів. Запах спаленого бензину міг би необачно воскресити пам'ять про першу переправу на поромі. Без запахів зникає цілий океан спогадів.
Спочатку цілковитий жах, відчуття огиди до меблів, сусідів, коханих, нерівних газонів, пакету з-під молока. Потім свідомість затьмарює дике відчуття голоду. Шлунок судомить спазмами і кожен ладен з'їсти будь-кого і будь-що, тільки щоб заповнити порожнечу всередині. Так з нашого світу зникло відчуття смаку.
Люди метушаться, сновигають, дратуються. Поступово їх охоплює несамовитий гнів, а згодом неконтрольована ненависть. Вони поводять себе двома способами: є люди, які, мов стерв'ятники, бігають вулицями у пошуках безкоштовної поживи. Люди, які за своєю сутністю затяті єретики, що вірять тільки у кінець світу. Але є інші, фермери,які завжди йдуть доїти своїх корів, солдати, що сумлінно несуть службу, ті, хто безпідставно вірить у те, що життя всеодно повинно якимось чином продовжуватись або просто не знають, що ще робити...
Люди готуються до гіршого, але завжди сподіваються на краще. Вони зосереджують свою увагу на тих речах, які по-справжньому важливі. На всьому, що за межами жирів та вуглеводів. На тендітно тонких матеріях. Колись ми думали,що Льодовиковий період підкрався нишком...Все довкола одягалось в кригу,а температура приречено знижувалась. Холод - як удар. Швидкий, болісний. Так і темрява огорнула собою землю підступно непомітно. Але спочатку були моменти піднесення, одухотвореної радості. Спільні відхилення скроневої долі головного мозку. Невимовно глибока подяка за те, що живий. Але більш за все- нестерпне бажання бути поряд одне з одним, віддавати тепло, розуміння, підтримку, прощення, любов.
Зараз темно.
Але вони відчувають одне одного... Кожен подих, і вони знають все,що їм потрібно знати. Вони цілуються. Відчувають на щоках одне одного сліди від важких,гарячих сліз, що висихають на вустах і роблять поцілунки солоними. І якби залишився хтось, хто міг би їх бачити, вони виглядали б як звичайні закохані, що ніжно пестять обличчя одне одного. Виснажені пошуком, два м'яких, теплих тіла поряд. Очі заплющені, не помічаючи світ довкола. Тому що ось як продовжується життя! Дотиками, відчуттями глибоко зсередини, наосліп.
Саме так.
ID:
305608
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.01.2012 19:18:01
© дата внесення змiн: 10.01.2012 19:18:29
автор: Леона Вишневська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Саме так воно і продовжується:у пізнанні,у відкритті чогось нового,незнаного раніше одне в одному...Мабуть це і є шлях до гармонії...Дуже гарно,мудро і життєво! 
