Як боляче ще й досі пам’ятати,
Як важко знати, як усе було.
Ще гірше – неможливо не кохати,
І зовсім зле – ховати, що пекло.
Та що пекло – воно пече ще й досі,
Воно не вмерло, камнем залягло.
І я не можу, прошуся у Бозі,
Аби побільше часу вже пройшло.
Говорять, він найкращий в світі лікар,
Говорять, бо також крізь це пройшли.
А я не можу, і ніякі ліки
Ще помочі мені не принесли.
Це божевілля! Я його кохаю…
Мабуть, думки у каві залягли.
Пусти мене, прошу тебе й благаю…
Ну як же так? Ну як ми так могли?
Не вберегти все те , що стільки мали,
Покинути й піти собі кудись…
Ми ж так любили, ми ж пообіцяли,
Що будем разом – зараз і колись…
Ми зрадили всім нашим обіцянкам,
І це єдине, що єднає нас.
Співаю оду нашим ночам-ранкам,
А пам’ять – зло, не покидає час…
18.04.10
