4.
Тролейбус прямував до метро. Михайло підозріло мовчав. Я подивився довкола й, ніби прокинувшись, згадав, що він уже з пів-години робить репортаж про виставку. Але перебуваючи у вимушеному очікуванні, я не витримав і “запропонував” товаришеві історію, яку збирався розповісти на зупинці.
– Одного разу наш клас мали приймати до всесоюзної піонерської організації. Ми пів-року повторювали святкову обіцянку, біографії Леніна та видатних комуністів. І звичайно, говорили про те, що повинні виправдати високу довіру – добре навчатися, добре поводитися й жодним чином не зганьбити ім’я юного ленінця. Напередодні урочистої події закінчили усі приготування й пішли спати.
Я був старостою спальні. Оголосив відбій і погасив світло… Але двоє хлопців, збуджені святковими клопотами, продовжували розмовляти й не реагували на мої окрики. Я вже і те їм, і се, умовляв і погрожував – нічого не допомагало: помовчать трохи й знову починають.
Врешті-решт терпець мій урвався. Я підскочив до них, штовхнув одного, другого й закричав:
– Тихо! Зараз же замовкніть!
Потім вони на мене накинулися. Зчинилася сварка, бійка. Інші учні стали нас розтягувати. Словом, кожен робив добру справу. І ніхто не думав, що трапиться далі. Тим часом з коридору долинули кроки…
Нас застукали. І виявилося, що це лише пів-біди. Безсмертний дух Ілліча приніс не кого-небудь, а нашу виховательку, яка залишилася в інтернаті на ніч…
Здавалося, що вона приголомшена лукавістю своїх “орлів”. (Ми ж влаштували колотнечу одразу після гарних розмов про ідеали соціалізму та обов’язки піонерів). Протягом кількох хвилин Степанида Іванівна нестямно запитувала: хто кричав “тихо!” й хто порушував тишу? І додавала:
– Я чула вас аж на тому крилі!
Перелякані хлопці казали: це все староста. А вона не звертала на них жодної уваги.
Потім ніби опам’яталась і скомандувала:
– Ану всі отак у підштаниках вийшли на коридор!
Наступного дня дехто із сусідніх спалень не міг второпати, куди це водили 3-а та ще й у трусах? Виганяючи напів-голих хлопців на коридор, вихователі часто погрожували, що поставлять їх у дівочій палаті. Мовляв, хай подивляться на порушників дисципліни. Це було радикальне переосмислення методи Макаренка. Але з нами того вечора трапилось інше.
Вихователька наказала вишикуватися в колону по одному і марширувати до класу. Коли хлопці посідали за парти, обсмикнувши майки, наче плаття, вона знову запитала: хто крикнув “тихо!”? І знову ніби не почула відповіді, хоч мене видавали відверто і безсоромно. Далі штовхнула промову на пів-години, яку закінчила дуже патетично:
– Ви не будете піонерами!
Щось ніби згадала й повернулася до мене:
– Ти також не будеш піонером!
По тому знову відправила усіх спати.
Чи потрібно говорити, як ми перелякалися? На таку кару ніхто не очікував! Зі слів Степаниди Іванівни випливало, що галстуки завтра пов’яжуть самим дівчатам, а хлопці й надалі залишаться в жовтенятах. Це була не просто ганьба. Це був жах подвійний.
Дорогою до спальні говорили, що в усьому винен староста. Я, звичайно, проклинав себе за надмірне прагнення до порядку й виливав лють на тих двох, занадто язикатих. Ми хвилювалися до самого ранку. І то була справжня ніч привидів. Саме тоді я подумав, що немає такого знущання, яке б не витерпів заради прощення…
Тролейбус відчинив дверцята, і здалося, що поряд зареготав Михайло. Я швидко збагнув: це мара. Але подумки “приєднався” до товариша. Бо ситуація з прийомом у піонери, справді, нічого, окрім іронічного сміху, не викликала: наступного дня нам усім пов’язали червоні галстуки, і ніхто й словом не обмовився про вчорашнє. Як виявилося, то була зайва виховна година…
