Таїна вічності зорить із небосхилу, заглядаючи в розгублену душу, запрошує до подорожі. Від землі ж так далеко, а небо манить: “Піднімися у вись, таємниця за тропосферою, продерись вглиб сріблястих хмар мезосфери і відкриється “Шлях Чумацький” до нового життя”.
Недаремно ж колись цей шлях відбився зоряницею-сузір’ям на небі, сховавши в собі земні таємниці людського мандрування. Піднімаюся на висотний будинок, щиро зазираючи в піднебесся. А зорі, майнувши в далину, знову запрошують: “Відірвися від землі, злети у вишину. Тільки тоді всі хмари небесні розступляться і дозволять шугнути в безмежжя.” Притихла, стояла і мріяла, споглядаючи зоряний незвіданий Всесвіт. А поруч шелестів вітер. З висоти падав донизу , і притоптаний пізніми перехожими, прилягав пилом до землі. Наступну ж мить піднімався і знову шугав у простір вітровою завією. Вільний у своєму виборі злітав у різні боки, вибирав тільки йому відомий напрямок, хитаючи віття дерев. А, здавалось, то небеса заколихують землян до нічного спокою, шепочучи колискову: “Ш…шш..шу. ” Я спати не хотіла, бо рвалася до неба, до зірок, до таємниці вічності. Хотілося пірнути в непізнане, щоб відчути наяву всім своїм єством грань земного тяжіння і величі польоту до нескінченності недосяжного Всесвіту. Я знала це відчуття. Часто у снах злітала, широко розгорнувши руки, неначе крила. Відчувала, як з кожним розмахом рук набирала силу, що піднімала мене над землею. Сила та була в плечах і в серці, наснажена з кожним рухом і подихом, внутрішнім вогнем, що розгорявся ватрою, підносячи мене в небо. Злетівши над землею, стишувалась птахом і пливла у просторі і часі, споглядаючи з висоти луки і озера, міста і села. Особливо часто, ті шляхи-стежки, якими торувало моє дитинство. Інколи линула в майбутнє, яке завжди було несподіваним і незрозумілим. Дивно споглядати себе в ньому, ніби за чужиною. І я поверталася в минуле, де було до болю все знайоме. Ніжність таких зустрічей надовго залишалася у пам’яті уже поза сном. Стояла перед нічним небом і роздумувала. Як добре наодинці з собою і небом. Ні від кого не залежиш. Ти і небо… І як би не показувала, що ти є кращою, ніж насправді, небо знає тебе достеменно. Це і звільняє тебе від усіх соціальних ролей. Ти, щиро і просто чекаєш запрошення в політ. А чи злетиш, залежатиме знову ж від того, що прихопиш із собою. Душевну спокуту за прожите помилками життя? Чи досягнуте, будь-яким чином, багатство? Шкода ж залишати. І воно зрине довгим, як у комети, красивим хвостом…і не відпустить до злету, потягне донизу, притисне тим добром-багатством…і спалить. Душа повинна бути вільною, тоді стає вона невагомою і, злетівши у простір, підніме людину поза часом у вічний небесний політ.
Здається, Маяковський в такий ситуації вигукнув: "Неужели это не я написал?" І справді, Тетянко, дуже близькі багатьом жінкам твої вільні польоти до зірок. А смуток - тому що життя поверне з короткочасного марева до соціальних ролей
Таню, я прочитала твої роздуми і зрозуміла, що це написала я. Тільки слів таких, звичайно, не підібрала б, не маю такого таланту. І літала я уві снах, далеко-далеко від того часу, коли виросла, бо вважається, що коли ростеш - літаєш у снах. І душа моя знає, що там десь мене чекають,хоч як би тут не намагаюся призвичаїтися.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Отож ми разом, Ліно, піднімаємось у вись, нумо!!! Дякую за таке світосприняття і співучасть у мріях.
Гарна проза, Таню (можна я буду так, по-дружньому Вас називати?). у Вас на все вистачає слів - емоційно різнобарвних, влучних і точних. А речення нанизані у текст, як намистини. І гарна кінцівка, дуже мені імпонує таке філософське узагальнення в кінці (сама полюбляю так робити) Щиро рада, що Ви завітали на мою сторінку, тепер я не пропускатиму Ваші твори.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мила Алло, дуже перепрошую, за те, що вчасно не подякувала за коментар. Не знаю, яким чином пропустила, адже твоїм словам я завжди дуже рада. А це якось забігла до свого Марева і бачу ти зі мною розмовляла та ще й як гарно. Прийми вибачення за таку прикрість. Я дуже, дуже вдячна твоїм словам і завжди чекаю у гості.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Шановна моя MERSEDES, вибачте, що пізно несу подяку. Не зазирала сюди, думала, що нікому не сподобалося моє марення небом. Тому дуже рада, що тут саме Ви. Дякую
Здається, Маяковський 
в такий ситуації вигукнув: "Неужели это не я написал?" 
І справді, Тетянко, дуже близькі багатьом жінкам твої вільні польоти до зірок. А смуток - тому що життя поверне з короткочасного марева до соціальних ролей 
