Вона йшла самотнім містом і зоря йшла разом із Нею. Вона зупинялась і зоря притишувалась над головою. “Так не буває”, - снувала непокірна думка. Сердилась і поспішала знову втечею. Зоря підхоплювалась і струменіла сяйвом
навздогін. “Ні! – сварилася Вона із зорею. – Так не буває , - галасувало все її єство. Присіла на лавку й зоринка, хитнувшись, зупинилась, заблискотіла ласкаво, ніби хотіла заспокоїти розхристану спокутою душу.
- Що це ? – врешті, спитала стомлена душа.
- Любов, - відповіло серце.
- Ні ! Це Твоя сльоза, - підказував вітер, обійнявши свіжим подихом жінку.
- Це та, вчорашня сльоза, яку ти, розмазуючи на обличчі, зіштовхнула на волосся.
Ображена і згорьована сльоза завмерла і замерзла. А на світанку заблискотіла в сонячних промінцях і стала зорею твого кохання. Я не зміг видмухати й висушити, коли обціловував твої сльози, таким великим було її бажання жити. Я цілував твої очі, а вони плакали. Ти плакала. Чому? Ні, мовчи, я знаю, чому ти плакала. Я бачив вас удвох, бачив як розминулися ваші шляхи. Ти плакала, бо любила, плакала, бо не мала права любити. А любов жила, звеличувалась, була така пломениста, що зігріла твою сльозу і вона перетворилася у вічну зоринку твоєї любові. А тепер іскритиметься допоки житимеш ти, - шепотів пестливо вітерець, благаючи жінку не плакати. Вона вже не плакала, не сердилась на ніжну крапельку, що залишилася єдиним спогадом її недозволеного кохання.
- Залиши її у своїй душі і… житимеш, ще любитимеш, - тихо хтось прошепотів поруч
- Це серце, - притуливши долоню до грудей, посміхнулася. – Любитиму, житиму... - Зіронька зникла. – Загубилася? – сполохано перепитала себе.
- Ні, - відповіло серце, - вона тут, навічно вмостилася, бо вічна любов.. І хоча приходить неочікувана і дивно тривожить, хвилює, не питаючи згоди, але не залишає ніколи тих, кого обрала. Тим і жива її вічність.
