Ми проходили через кристалічно чисті провулки. Проходили повільно і без церемоній, так, щоб ніхто не звернув на нас зайвої уваги. Увага - це, звісно, приємно, але тільки у загальнопоширеній формі гротескного захвату, або ж ненав'язливого взаємосолідарного примирення. Нам, в основному, підходив другий варіант, тому ми нікуди не спішили, ми просто прямували з провулка в провулок, зупиняючись біля смітників, аби викинути чергову бутилку/серветку/пакетик/обгортку/совість/соплі/нав'язливі спогади, а чи іншу річ, що ставала непридатною для вжитку і обтяжувала нашу прогулку по цьому морозному вечірньому місту від одного поодинокого острівка блідо-золотистого світла ліхтаря до наступного, і так до того моменту, доки нам би вщент не обридло, або повіки не стали вже надто важкими, замерзлими і оп'янілими, щоби продовжувати цю сонну процесію й нам би довелося вертати додому. Однак до того було ще доволі далеко, тому ми старанно намагалися ступати в одну ногу та не залишати обрубаних слідів..
Давно вже хотілося снігу, підсвідомість вже змирилась і остаточно приготувалась до викладання мокрих шкарпеток на батарею, центнерів гарячого чаю з лимоном та гіпнотизуючих реклам "Кока-Коли" по ТВ, однак погода була впевнена, що для цього ще рано й тому доводилося задовільнятися тою незрозумілою мжичкою та густим вечірнім туманом, хоча, в принципі, нам цілком вистачало і цього. Ми просто були романтиками, нам прагнулось чогось нового і цікавого. Нас мучила спрага..
Зверху над нами горіло променями сотень вогнів небо вічного мегаполісу, однак ми його не бачили, для нас воно було тільки темним і мокрим. А все тому, що небо нас не помічало. І то, думається, було й на краще, бо ми залишалися в тіні, нам здавалося, ніби ми тут одні й неповторні (ну або принаймні нас таких вельми мало, як на космічну масштабність Всесвіту), нас наповнював відносний спокій і затишок від цієї обмеженості нашого кругозору; адже ж така природа людей:чим меншим є їх особистий простір - тим вони в ньому краще почуваються, впевнені у приватності та недоторканості свого обжитого клаптика реальності. Саме через це волога на губах і хриплуваті голоси були до неможливості інтимними та рідними..
Ми були задовго до того зв'язані. Нас міцно стягували нерозривні тенета мобільних зв'язків та бездротових комунікацій, жахало усвідомлення, що ця прогулянка не перша і не остання, що всі наші почуття давно оцифровані й запущені по циклу, і все вже було, і все ще буде. А хотілося надіятись, що та вода, котра спроможна втамувати спільну для нас спрагу не оцифрована ще теж, що десь за рогом є стара, однак досі робоча помпа, й саме з неї ми нап'ємся, обпікши горлянки та серця, заробивши протяжну застуду, якщо не запалення..
Кожен наступний провулок був темним, підозрілим й цим притягучим для нас. На котрійсь хвилині того вечора настала потреба в ліхтарі і я не став зволікати, мені не було шкода світла. Точніше, я не був жлобом. Я відверто ділився своїм світлом, доки воно було у мене, така вже моя вдача. Звичайно було усвідомлення, що світло з часом закінчиться, та це буде потім, не зараз, не вже. А все, що не вписується в межі одного провулку - не важливе. Важливими були ми і було світло. І краплі, що моросили з невідомості, і ліхтарі, і потріскана шкіра.. і повільне дихання.. і звислі шарфики.. і тепло наших пальт.. і наша дорога.. і що було потім..
Хоча ні, воно вже не важливе, воно було потім.
ID:
292226
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.11.2011 00:31:47
© дата внесення змiн: 11.11.2011 02:57:52
автор: M.E.(nachtigall)
Вкажіть причину вашої скарги
|
