На узбіччях сторіч
Розсипатися пилом історій,
Осідати на дно,
Все чекаючи кращих часів.
Не тебе, ясна річ,
Обирає засліплена доля,
Хоч тобі все-одно -
Рятуватися ти не хотів.
І незмінно один
З головою пірнаєш у осінь,
Залишаючи все
На холодні обійми вітрів.
Тільки срібний полин
Замерзаючи вихопить потім
Ледь знайоме лице
Із розгубленим вигином брів.
Ти дивився униз
І на землю лягав першим снігом
Доторкаючись душ,
Вже укотре шукав не свою.
Серед безлічі рис
Ти розшукував світло і вірив,
Що крізь кригу калюж
Все ж почуєш тремтяче "люблю"...
Дуже добре написано, Сашко. Ідеальний ритм.
і це особливо защемило:
"Тільки срібний полин
Замерзаючи вихопить потім
Ледь знайоме лице
Із розгубленим вигином брів."
Олександр Гриб відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Уважно перечитала текст кілька разів і ось що помітила: ліричний герой на узбіччі, опускається на дно, рятуватися не хотів.
НЕВЖЕ РЕАЛЬНО ТАК ВСЕ ПОГАНО? ЩО ТРАПИЛОСЬ З ЕНЕРДЖАЙЗЕРОМ?
Засмутилась я..
А далі ще сумніше - ОДИН, холодні обійми вітрів осені ...
АЖ СЕРЦЕ МОЄ ЗАЩЕМІЛО.
АЛЕ в кінці вірша нарешті світло і віра!
ВСЕ ДОБРЕ, ЩО ДОБРЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ!
Олександр Гриб відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
=)
от такі от сюжетні перепетії, але ж все йде до хорошого
І незмінно один
З головою пірнаєш у осінь,
...Залишаючи все
На холодні бійми вітрів.
Тільки срібний полин
Замерзаючи вихопить потім
Ледь знайоме лице
Із розгубленим вигином брів...
Олександр Гриб відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00