Розлогий дуб – кремезний , величавий
із віттям, що торкає небеса
зростав.. коріння пестили заплави
а листя умивала рань-роса.
А поруч, зовсім поруч дуже ніжна
береза - і тендітна, і низька,
горнулася до дуба. В тінях грізних
ховалася її п'янка краса...
Вона і він , здавалося... щасливі
(коріння ж заховалося в землі),
він захищав її у грім і зливи.
Береза ж сохла, спогадом - рубці...
...як часто віддаємо ми бездумно
свій простір, своє сонце без жалю.
І все життя минає так - безшумно:
руйнуємо самі свою ж ріллю...
Окрилена відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Напевно в руках сила, щоб змінити, що можливо... а в голові свідомість, коли потрібно змінити ставлення до тих речей, які змінити неможливо... (ой, щось так написалося.. ) Дякую, Тарасе
от видно, що вірш писала розумний викладач, а не якийсь там... хтось сильно
Окрилена відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та ні, писала під враженнями від книжки про "токсичність" стосунків між батьками і дітьми... намагалася узагальнити. Хтось - завжди набагато кращий
Дякую
Приємно дуже 
сильно 
і вірш сподобався авторським розумінням суті життя 
