мапа сонячного міста розтеклась по долоні,
я безлюдні вулиці заселяю подихом твоїм,
загубленими світлинами...
і все це з надією, що повітря приборкає ранок.
голос його зафарбовує пустелі блідо-зеленим,-
тисячі дахів покривають похилену голову
і він входить в храм, де не вміє молитись,
де бачить ще дужче батьківство своє мерзенним
і хоче змиритись,
вклонитись всім тіням з холодної сцени.
Що значить для мене колір його маршрутів?
(коли босоніж на світанку збираю розкидані крихти).
коли його діти у хмари діряві ще взуті
і в землях моїх не шукають батьківські інстинкти.
Що значить для мене підробне шукання істин?
коли запах спільності геть пронизає тканини
і винним в незустрічах можна на камінь присісти,
побачивши правду у квітах брудної хустини,-
її прив'язала до неба правічна бабуся,
щоб діти до ран прикладали пелюстки й молитви...
а він не навчиться молитись
і якось заплаче наш витвір,
бо місто заселять німі ще до нашої мапи,
а ти все казав, що знайдемся удвох
і не квапив...
ридає творіння, знаходить затерті світлини
і може воно нас ніколи уже й не покине,-
нестиме у нас своє сонячне місто на шкірі...
та я в це не вірю...
я більше у сонце не вірю.
