Зашуміло-загуло в повітрі,
Здригнулись гори молоді.
Розійшлися темні хмари,
Пустили сонце до землі.
На холодному груні,
Лежить гуцульський леґінь.
Лежить, поранений у груди,
А поруч з ним - мертвий чужинець,
Син пекельної облуди.
Кружляє орел-беркут небом,
Тай вдивляється в гірські простори.
Бачить – тіла, ніби мертві.
Чужинця знає він за роздори,
А леґіня по рідному духу крові.
Підняв леґінь втомлені очі,
З криком стогін його пролунав.
Серце, ніби востаннє, тріпоче.
Нема того, хто б його поховав.
Нікому допомогти в годину лиху,
Під ворожою п'ятою люд повмирав.
Нікому подати живицю воду-живу,
Бо в цих краях давно ніхто не бував.
А орел не той вже тепер,
Що завше плоть розриває,
І встромляє пазурі живцем.
Бачить, що леґінь помирає,
Що треба рятувати мигцем.
Здійнявся вітром крилатим
Туди, де вода в потоку вирує,
І рятує спраглих в дорозі,
Немічних і хворих лікує.
Орлові стала вона на підмозі.
Розгорнувши рану смертельну,
Цілющими краплями окропив.
Побачивши, що кров закипає,
Промовив до леґіня: "Ти ожив!"
