Я піду,
як у землю вода.
Так природно.
І так
поцейбічно.
Хтось прицмакне:
-- Така молода…
Хтось зажуриться:
-- Всі ми
не вічні…
Я піду,
наче встану з-за столу,
й не прощаючись,
вийду із зали:
ви мене
не любили ніколи.
Ви нічого мені
не прощали.
Дзиґарі мою північ
відбили –
я відхилю
тихе-есенько двері…
Ви ніколи
мене
не любили,
я чужа
на цій пишній
вечері.
Там,
на східцях,
неначе в печері,
все темніш
і темніш з кожним кроком.
Обережніш,
не рипнули б двері,
не злякати б кого
ненароком.
Вогко й тісно
у цій комірчині.
Чи вернутись до світла ізнов?
Та мені вже
ніхто не одчинить:
Ні Надія, ні Віра,
ні Ви,
ні Любов.
І що це Ви собі надумали,Валю?(маю надію,що це залишилось далеко в минулому?)Хоча,у багатьох в житті буває такий душевний злам,коли хочеться просто тихо піти... Хотілося б,щоб такі переломні моменти ніколи не траплялися із Вами.
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
та... це вже перЕйдено... геніальну картиночку ви прислали мені,просто вражаючу... дякую...
Та мені вже
ніхто не одчинить:
Ні Надія, ні Віра,
ні Ви,
ні Любов.
відчинить двері перед вами ще кохання!!!! Тільки вірте, надійтеся й любіть!!!!!
поезія чудова... сумна, але світла, ніби в кінці тонеля світло....ви - молодець!!!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, вам вірю, і зичу вам щастя , світла і кохання вірного і вічного...тим паче, що ви того цілковито варті. Бог вас благослови.