Згасло сонце й сховалось за річкою,
Заспівали дівчата десь жалісно,
Тихо вечір укрив землю нічкою,
Ніби стис моє серце безжалісно.
Кінь копитами б’є землю чорную,
Руки сяйво пече, з неба знятеє,
Як щемить, як болить моє серденько
Й дістає це безсоння проклятеє.
Вийду в степ неосяжний незораний,
Подих вітру відчую духмяний я.
Вдалину одведу погляд втомлений,
Хай розвіється він і журба моя.
Простягну руки вгору й долонями
Я вберу в себе все: ріки і моря.
Гляну в небо, усіяне зорями,
Десь у ньому горить і моя зоря.
Трави в пояс обніму я з ласкою
В них відчую щось ніжне і ріднеє,
І босоніж пройдуся я стежкою,
Тою стежкою, що і життя моє.
З джерела край стежини умиюся
Степовою водою, що зніме біль,
І красою нічною милуючись,
Скажу: “Дякую, Земле, за хліб і сіль”.
Враз забуду, що в серці щемілося,
Що утома гнітила нестерпная.
Пригорнуть, приласкать захотілося
Все, що бачу й люблю кругом себе я.
З душею, відверто, красиво. Відмінне почуття ритму. Як результат - пристойна (беріть трохи вище) поезія. 
так, краса рідного краю надихає... 
