Бузковий кінь летить понад садами,
Бузкові іскри креше на сади.
І стишився, спинився коло брами,
І форкає, щоб винесли води.
Щоб винесли води і віхоть сіна,
Бо на траві -- отруєна роса.
То відчинила браму Україна,
Бліда й нужденна, -- з міркою вівса.
-- Оце тобі, мій коню, трохи збіжжя,
Візьми ще й мазь з колишніх трав до ран...
І полети в дніпрове запоріжжя,
Де спить з кошем Іван наш, отаман.
Збуди його. Скажи, що ніяк спати.
І за рукав тягни його так-о...
Скажи ж йому, що умирає Мати
І все питає-плаче: "Де Сірко?..."
Нехай Іван ватагу до ватаги
Збере ізнов братів своїх бувалих
Й під малиновим з булавою стягом
Спішить сюди, бо Матір сплюндрували.
Скажи ж йому, що не від злих морозів
Його калина всохла за млином.
Що весь наш рід почив дочасно в Бозі,
Й могили заростають полином.
А ще -- наш дід, сідий кобзар Славута,
Неначе бранець, гине й пропада.
І б`є з джерел червона й синя трута,
Де сяяла блакитна
й золота вода...
Бузковий кінь і не торкнувся збіжжя.
Бузкова іскра серце обпіка.
Бо де ж тепер Сіркове запоріжжя?
Бо як же Україна без Сірка?..
Так глибоко і так болісно відчули цю тему,пропустили крізь себе.Дійсно не залишає байдужим такий ліричний щирий витвір. 
Дякую
