Кілька днів тому воно уже почало смердіти. Спочатку я намагався не звертати на це уваги, щохвилинно пшикаючи перед носом парфумами. Але ніщо не допомагало – з часом запах все сильнішав і сильнішав, запускаючи свої брудні пазурі у мої ніздрі. Ох. Як же пережити іще один день?!
Я міг би і зовсім не дихати, але це б призвело до зростання кількості кисню у повітрі, що могло б, у свою чергу, призвести до вибуху планети. Але поки я дихаю, все під контролем.
Насолоджуюсь хрустом кісточок шиї. Вправо. Вліво. Це наче музика кількох десятків пальців піаністів.
Вони зателефонують. Зовсім скоро. Погладжую лівою рукою слухавку, наче лампу Аладіна. О, вийди, рятувальний голос через 18 дірочок!
Цей запах мене замучить. Треба встати і закутати ЦЕ у кульок. Ні. Може воно не виглядатиме естетично? Хоча про яку естетику може тут взагалі йти мова?! Я просто боюсь. Обернутися. І побачити. Результат.
Покачуюсь з боку в бік. Скрипить стілець. Скрип-скрип. Восьма година. Скоро закінчиться день. Уже зовсім скоро. Краще не рахувати, а просто чекати. Вони прийдуть якраз вчасно. Для себе.
А запах тим часом не втрачає жодної хвилини – він набуває кольору. Зелено-синього. Клубками танцює над моєю головою. Норовить гайнути до носа. Але я не дихаю. Світ поволі насичується киснем. Потрібно його рятувати!
Я беру склянку правою рукою і прикладаю її до носа. Дихаю. Запах незадоволено танцює у мене на плечах і сповзає по руках. Стікає, наче сотні павутинок. Заплющую очі і глибоко вдихаю. Я не люблю павуків.
Фарба на слухавці телефону почала злазити, прилипаючи до пальців. Але я мушу її і далі терти, інакше мені не зателефонують.
Вдих, скрип, тертя. Вдих, скрип…
Дзвонить телефон.
Я хапаю слухавку. Відкидаю склянку. Роблю вдих і…
Голос зі слухавки: «Не ігноруй того, що всередині!» І гудки… Кількасот гудків, яких я уже не чую.
Я навчився дихати вухами.
22:14
22. 05. 11
