Музику закоханого серця так легко заглушити скреготом зціплених від душевного болю зубів. Мелодію гармонії, виспівану душею, так легко зруйнувати двома нотами егоїзму зі сторони коханого… А змінити тональність взагалі не проблема. Достатньо лише увімкнути гучномовець свого кепського голосу під час сварки. І все! Музика у серці затихає… Мелодія уже не виспівується душею… А тональність нагадує пронизливе скавучання цуценяти.
Як легко втрати довіру, та як важко її відновити знову. Як легко розбити серце, але як важко склеїти шматочки заново… Відкритися йому, чи комусь новому… Серце після всіх бід дійсно нагадує цуценя… таке полохливе і незахищене. Воно хоче, щоби його відігріли… І ніколи не причиняли болю… Бо з кожним разом все важче і важче віднаходити розбиті шматочки і з’єднувати їх… А деякі так і залишаються незнайденими. Від цього мелодія серця змінюється і не відтворюється уже в первозданний вид… Бо нотки порозгублювалися… А диригент зламав паличку об свої емоції і забув зупинити гучний барабан, що вистукує похоронний мотив…
Не розбивайте серця навіть тоді, коли не має виходу і почуття згасли… Майте мужність вистояти перед кепським голосом свого егоїзму… Зробіть усе для того, щоби розрив стосунків був якнайлегшим і щоби скрегіт зціплених зубів від душевного болю не заглушав ваші вибачення і прощання…
Прикинусь стійкою і сильною,
Щоб легко тебе відпустити.
І виллюся в серці, як зливою,
Щоб смуток із кров’ю розмити.
Прикинуся мужньою мавкою,
Щоб знав ти – усе пережито.
Щоб завтра із самого ранку
У нове життя уступити.
... не автобіографічно...
