Це була зима. Зима 2010р. Коли на моєму шляху стояв шістнадцятий рік життя. Я йшла грайливо і спостерігала, як на моїх улюблених коричневих локонах танули все знову і знову білосніжні сніжинки. Я була переконана у глибині і могутності явищ природи, та терзало з середини єдине питаня: а як щодо могутності, як щодо глибини явища, такого як людина? Яких меж може сягати людський розум, скільки ще не пізнано, не побачено…? І чи знаємо ми все те, що так трепетно зберегли нам предки на тисячолітніх аркушах книги?
Раптом, мої роздуми перервав промінчик сонця, що так безтурботно виглядав з-під засніженого, овитого пухкими хмаринками, неба. Мене охопило неймовірна радість. Навколо виднілися кучугури снігу, але холоду я не відчувала. Лише линуло з середине єдине безжальне бажання це описати. Описати зелені ялини, які від все нового і нового дотику сонця, ніби рум`яніли та хизувалися своїми коштовними прикрасами із замерзлого снігу. Описати біліючи вулулиці,лавиці та ліхтарі. Що не раз були свідками величної, подарованої нам, казки.
І знову виникло питання: а хто я? Що я? Що я встигла зробити за свої шістнадцять літ? І чи зробила я все те, що могла б зробити? Присівши на дерев`яну, ще відчутну енергетикою та пахощами міцного дуба, лавицю я поринула у вічний процес роздумів, у вічний процес пізнання себе, своєї долі. Так і лилися слова Василя Симоненка про тисячі доріг, тисячі ланів. І який ж це лан мій, який мій шлях? Далі повіяли рядки Шевченка: «У кожного своя доля і свій шлях широкий…»
Мене охопило хвилювання, я поринула на самий початок свого життя: до першого подиху, перших кроків, першої усмішки, слова, мудрості. Малесенькі, теплі мурашки пробігли по шкірі, затамувався подих… Я згадувала матір, батька, свою історію, Україну. І на мій шлях, можливо, за такий ще малий період, життя не раз клало свої випробовування. Тому з очей, по теплій, від все нових і нових приливів крові, щоці потекла солона сльоза. Я витерла, глянула на руку і це була не просто сльоза. Це була сльоза послана моєю історією, долею. Саме тоді у мене родилися рядки, одного з моїх віршів, «Я втрачаю себе…», що став власним гімном по житті:
Океан життя плине й плине,
Підіймається парус в мені.
Будуть муки, та віра не згине,
Буде істина жити в житті!
Я подумала: Боже, я не прошу нічого, окрім твого прощення та сил, щоб я змогла гідно збудувати своє життя. Незчулася, як почало вечоріти, я глянула знову на те ж засніжене з пухкими хмаринками, але вже рожеве небо, на ті ж біліючи вулиці і посміхнулася.
З тих пір, посмішка – це є невід`ємний атрибут життя, про той день, сповідь та загадку, що так ніжно, під білою ковдрою зими, буде берегти матір-природа. А навесні проросте пахощами пролісків, тюльпанів, вбере чарівність розквітлих каштанів, трав і з Божим благословенням та посмішкою поведе по моїй стежині, стежині вічної боротьби, стежині життя…
ID:
239597
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.02.2011 23:18:04
© дата внесення змiн: 07.02.2011 23:18:46
автор: Галина Кудринська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Нехай та посмішка ніколи не полишає твого личка. Ти ще все встигнеш, все зможеш - попереду ціле життя! 
