Плач, Україно, плач!
Сльози твої – ріки солоні.
Плаче вітер-прохач,
Плаче місяць в темнім полоні.
Вічність у формах часу
Стигне у венах тромбами жаху:
Сиву твою красу
Кинуто з ґвалту й бруду на плаху.
Плач, бідолашна, вий.
Очі виплакуй, гріх їм дивитись:
Твій херувим – кривий,
Князь твій продався, спився твій витязь.
Слава пішла з молотка,–
Крадуть нині й пісні, й нагороди,–
Гідність тепер вертка,
Вже кишенькові цілі народи.
Дай собі волю, волай!
Може, хоч в цьому явиш себе ти.
Й свій таки знайдеш рай,
Де зустрічають кожну комету.
Й стиглі джерела вод
Разом позбудуться жовчі й отрути...
Твій же убогий народ
В жоднім житті
мені
не забути.
Поважаю, хоч одна людина зі мною погоджується, що ми йдемо в нікуди. Мені за мою українську громадянську лірику сказали, що в роки сталінізму мене відправили на Соловки. Вважаю це компліментом. А ти. бачу, склав би мені компанію.
Богдан Ант відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
