Простягни мені руку, ти чуєш!
я тону, я втрачаю свідомість
я помру, як цього не відчуєш,
не зруйнуєш мою нерухомість,
та якщо не даси мені крила,
і не знімеш цей камінь із шиї.
Я для тебе так мало зробила,
а тепер покладаю надії.
ти єдиний у цілому світі
кому доля моя не байдужа
своїх слів ти не кидав на вітер
це потрібно мені зараз, друже!
ти пробач мені, я винувата
нашу дружбу за книгу приймала
встигну думала ще прочитати,
але часу завжди бракувало.
Переповнилась чаша терпіння
ти пішов – я сама залишилась,
я не прагну твого розуміння
визнаю, я тоді помилилась.
я прошу тебе про допомогу,
мені нікого більше просити
Якщо знайдеш зворотну дорогу,
хоч мене буде важко простити
ти простиш, простягнеш свою руку
це мене неодмінно врятує
ну а болісна, довга розлука
нашу дружбу сильніш загартує
Скільки раз ти хотів щось сказати,
але я цього не помічала
А тепер я не можу мовчати
я всього тобі теж не казала
я не вірила в справжнє кохання
не чекала на повну відвертість
наша дружба була намаганням
чимось зм’якшити внутрішню твердість
ми з тобою зійшлись випадково
ти шаблонами душі не міряв
я побачила, як це чудово
коли хтось тобі й в тебе повірив
хоч не знаю, що ти тоді бачив.
Я ніколи цю мить не забуду
бо ти значиш для мене і значив
значно більше ніж всі інші люди
Я злякалась, що це забагато,
й захотіла тебе відштовхнути.
Я старалась тебе не кохати
а коли ти пішов – позабути
я блукала від тебе подалі
розривала безглузді стосунки
та жила б цим життям і надалі
як у лісі самотня дикунка,
Але примха жорстокої долі
обрала мені іншу дорогу,
світло фар, мить пекучого болю,
і дві двері – до тебе й до Бога.
Ліжко, сіра лікарська палата,
і діагноз безжалісний - кома
залишається тільки чекати…
Я щось чую, ці кроки знайомі.
Тільки ти так умієш ходити,
ти прийшов, ти нарешті пробачив,
тепер є задля чого ожити
а все інше нічого не значить!
