Раптом знову осінь у моїм саду
Загубила золоте намисто.
Рано-вранці я сюди прийду
Любуватись золотистим листям.
Думи ж мої, думи, ви думки крилаті.
Не даєте спокою мені,
То сумні, то мріями багаті,
Наче чисте дзеркало душі.
Є чим любуватись на цім дивнім світі,
Якщо навіть горе – нехай геть пливе.
Моя втіха – то є мої діти,
Той найбільший скарб, що в мене є.
Нехай скаже хтось, що це не так,
З цим в житті ніколи не погоджусь.
Якщо здорові діти – інше все пустяк,
Я звернути можу навіть гори.
А якщо прийдеться за них життя віддати,
Зупинить ніхто мене не зможе, ні,
Бо я є мати, просто мати –
Найбільший дар, що дано у житті.
Не знаю я, чи діти це оцінять,
Що всі образи я за них терплю,
Чи хоч колись вони це зрозуміють,
Що я понад усе на світі їх люблю.
Напевно, ще не час, щоб все це зрозуміти,
Та знаю, певно, я, що прийде день,
Коли у них вже будуть свої діти
Тоді лиш зрозуміють вмить мене.
НАЙЦІННІШИЙ СКАРБ
Раптом знову осінь у моїм саду
Загубила золоте намисто.
Рано-вранці я сюди прийду
Любуватись золотистим листям.
Думи ж мої, думи, ви думки крилаті.
Не даєте спокою мені,
То сумні, то мріями багаті,
Наче чисте дзеркало душі.
Є чим любуватись на цім дивнім світі,
Якщо навіть горе – нехай геть пливе.
Моя втіха – то є мої діти,
Той найбільший скарб, що в мене є.
Нехай скаже хтось, що це не так,
З цим в житті ніколи не погоджусь.
Якщо здорові діти – інше все пустяк,
Я звернути можу навіть гори.
А якщо прийдеться за них життя віддати,
Зупинить ніхто мене не зможе, ні,
Бо я є мати, просто мати –
Найбільший дар, що дано у житті.
Не знаю я, чи діти це оцінять,
Що всі образи я за них терплю,
Чи хоч колись вони це зрозуміють,
Що я понад усе на світі їх люблю.
Напевно, ще не час, щоб все це зрозуміти,
Та знаю, певно, я, що прийде день,
Коли у них вже будуть свої діти
Тоді лиш зрозуміють вмить мене.
ID:
222041
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 14.11.2010 10:06:46
© дата внесення змiн: 14.11.2010 10:06:46
автор: Ольга Романюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
