Він мовчки відпустив свою тугу у ніч разом зі змістом свого шлунку. Вона відверто викликала в нього відразу...
Все. Все, що існувало у цім світі; все, що існувало поза ним; ВСЕ. Все, що тримав Господь у себе за пазухою і все, що тримав Диявол у себе під ногою. Все, що мали янголи, та все, чого бажали люди. Хіба цього замало!?
Він заплакав і опустився поряд із тим, що хвилину назад було його частинкою. Вони всі клялись йому в коханні, вони всі обожнювали його та молились на його образ святіше, ніж на образ Святого Гаврііла. Навіщо? Він свідомо не міг відповісти на це питання, тому що його свідомість була частиною тої, яка хотіла позбутись цього обтяжуючого "мішка лайна", яке щоденно дарувало їй золото та рвало себе на шматки заради її задоволення.
Він відповз у сторону, неначе покинуте напризволяще кошеня, яке ще не вміє навіть крок ступити. Він не був слабким - ні морально, ні фізично; він міг відправити любого "філософа" в "нокаут". Але зараз він сам лежав у "нокауті" і чекав ще більше болі. Але біль не приходила. Та не згасала.
І її також поряд не було...
Він пролежав так усю ніч. Ні, він не заснув, він проплакав усю ніч; а вранці його знайшла вона. Байдуже набрала номер його найкращого друга, та коротко повідомивши все необхідне, кинула йому під ноги телефон та зчезла. Разом з його свідомістю, душею, з УСІМ.
Скільки часу пройде, і він її пробачить, але завжди вона буде викликати у нього відразу...
ВСЕ.
