...Світ неначе завмер – тільки тиша одна на слуху.
Інструмент, партитура, магічність у погляді майстра.
Замовкає усе, розбившись у стінку глуху -
лиш у першім ряду ледь помітно тремтять жовті айстри.
Перший звук, ніби грім, що від нього здригнулись шибки,
і здригнулися враз – і партер, і балкони, і ложі –
провалилися в темп – рокітливий, навальний, стрімкий...
Серце стукало в такт, поривалось в чечітку підошов –
нерухомо, бо навіть, здавалося, й подих пропав –
тільки звук, тільки ритм – що від мертвої точки до висі.
Навіть дощ за вікном, що донині лише накрапав –
впав у шквал, дикий шквал - мимоволі йому підкорився.
Далі – срібний струмок, що зі всюди, чи пак, з нівідкіль,
і здалося – весна несподівано вдарила в струни.
Десь далеко лунав чистий цокіт о камінь - підків,
грім у небо гримів, перекочував горами луни.
Змах єдиний руки – знову клекіт, і знов нароста,
так неначебто він поглинуть прагнув душу і тіло,
ніби з трьох Ніагар вниз обрушилась раптом вода...
Айстри в першім ряду так жагуче, так спрагло жовтіли.
О яка була гра! Диригент був –у леті струна,
його змаху руки підкорялося все безвідмовно –
від стіни до стіни, від підлоги до стелі – луна,
і реальності нуль - лиш симфонія і підсвідомість.
Серце, серце, вгамуйся, безумне, не можна бо так -
розірвеш грудну кліть - бризне кров на сюртук і сорочку.
А воно тріскотить, відбиває напружений такт...
Тільки в першім ряду жовті айстри - і сльози...і мовчки...
Гру закінчено. Тиша – ні руху, ні звуку – лиш пульс
у джерельцях німих - тих що б’ються в усіх біля скроні.
Браво! Буря овацій пробила б камінний Ельбрус
чи спекла б Гімалаї в гарячих від плеску долонях.
Диригент, який щойно тримав цілий світ у собі,
що немов чарівник – розчахнув кожну душу, як вікна...
Рухом палички він діставав
неба й зорі з орбіт -
на землі між людей щоб побільшало радості й світла.
Скільки квітів йому, і усмішок, і вдячних облич -
квіти ті дорогі, і як водиться, пак - екзотичні.
Айстри жовті гойднулися – жовті, як сонце сторіч –
і лицем до лиця, погляд в погляд, і руки – дотичні.
І маестро збагнув, що навіки для себе пропав,
що його полонили ці очі, ці брови, ці руки,
і земля, по якій він антично донині ступав –
захиталася враз, поглинувши картини і звуки.
Айстри зойкнули в світ – світлий промінь ковзнув по щоці,
зблід маестро, відчув - без єдиного слова освідчень...
Жовті айстри, ах айстри – забуті в тремтячій руці,
і повержений час,
і коханням освячена вічність
ID:
201596
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 18.07.2010 12:39:20
© дата внесення змiн: 18.07.2010 12:39:20
автор: Omega
Вкажіть причину вашої скарги
|
