В руках залишилась свобода,
А у душі сміття лежить..
Надворі знов не та погода
І смуток не туди біжить.
Не там напевно народились ..
Не в тому часі і помруть.
В думках до когось помолились…
В думках й залишились, мабуть.
А я лиш крихітна людина
І світ собі сама пишу.
За мною слід лише застине,
А я його в історії лишу.
Хай пишеться собі отой малюнок…
Нехай оцінять його просто так.
І знов взяла собі не той пакунок…
Квиток купила…знов не в той літак.
Хоч сенсу вже нема кудись летіти.
Зробити можна це лише в думках.
Щоби отак лиш просто дома не сидіти..
Щоб просто шепіт чувся на устах.
Колись в останнє подивлюсь у небо..
Колись йому в останнє посміхнусь.
Думки зберу усі навколо себе.
Піду… Як тільки сили наберусь
Мене не треба більше зупиняти!
Не треба знову бігти навздогін!
Як упаду – не треба піднімати..
Можливо, я сама зробила той уклін…
Поїхали кудись пусті вагони…
І за вікном нікого вже нема..
Живи!!! Бо хто ж тобі боронить..
Усім давно на тебе вже дарма..
Для когось, ти лиш капля на асфальті..
Для когось, може навіть цілий світ..
Бери, що є….невже тобі не хватить..
Уяви забирай свій хворий плід..
Кому ж потрібні пафосні закони….
Кому ж і ти потрібен…на кінець!!!
Пиши ти сам собі ті заборони…
Допоки не зламався олівець.
Зітри собі усе погане…
І намалюй десь там рожевий край.
Ніхто тебе там більше не дістане..
Нікому і не треба …ну й нехай..
